Захребетник

Казан плову розтягся на тиждень. Казеннi красунi досхочу надiлили пестощами гостя й не взяли з нього нi гроша. Дiдiв заповiт про лiкувальну пиятику втiлився в життя аж занадто. І далi Джеймс поiхав неабияк утiшений, вихваляючи принади курорту в карбованих бейтах, узвичаених серед левiв пустелi. До левiв вiн однедавна вирiшив зачисляти й себе.

Голова болiла, рима накульгувала, зате в серцi панувала весна.

Добравшись до Бадандена, вiн зупинився в пансiонатi Ахмета Гюльнарi. Цiни за постiй були цiлком помiрнi, а привiтнiсть хазяiна й моторнiсть прислуги – над усяку хвалу.

Так не бувае, – пiдказував здоровий глузд. Що ж, виходить, це чудо, – вiдповiдав Джеймс. Хiба пiсля всiх поневiрянь я не заслужив на маленьке диво?

Скептично пхикнувши, здоровий глузд поступився мiсцем здоровому ситому неробству.

Життя стало вiдчутно налагоджуватися. З коханками Джеймс вирiшив зачекати, стомлений бурхливим тижнем у бухтi АбульФаварiс. Вiн ледарював, спав до обiду, без мети тинявся по бульварi саме в тi години, коли сонце було милосердне до приiжджого; приймав цiлющi грязевi ванни; затiвав розмови з незнайомими людьми, теревенячи про дрiбницi та сьорбаючи червоне вино iз глиняних чаш; уклiнно вiтався з привабливими дiвчатами i робив замiтки на майбутне.

Словом, iз користю витрачав години дозвiлля.

Тричi на день вiн iв люлякебаб, загорнутий у найтонший корж, шишкебаб на рожнi, политий кислим молоком, джуджакебаб iз курчати, смаженого над ялiвцевим вугiллям, хлебтав «чорну» юшку на баранячiй кровi з кардамоном.

Мiж цими трапезами вiн споживав у розумних кiлькостях нугу, рахатлукум, козинаки й, звiсно ж, халву.

О, халва!

Виникало побоювання, що новi камзоли доведеться розширяти в талii.

Якось вiн заглянув у публiчний диспутарiй, де з насолодою послухав суперечку тридцяти улемiв у смугастих халатах iз тридцятьма улемами в халатах iз гаптованого шовком кашемiру. Мудрецi сперечалися про рiзницю мiж високим i ницим – як удавану величину.

Усе закiнчилося загальною бiйкою. Джеймс одержав величезне задоволення, вгамовуючи улемiв. Один iз них, найосвiченiший, а може, найупертiший, одiрвав йому з камзола кольору корицi позолочений гачок.

Потiм, охолонувши, мудрець вибачився, дiстав голку з ниткою й пришив гачок власноруч. Та так, що будьякий кравець позаздрив би.

Пiсля вiзиту до диспутарiю Джеймс вiдчув, що дозрiв для найвищих висот мудростi.