Захребетник

Затiваючи розмови пiд червоне винце, вiн облишив дрiбницi, не вартi доброi бiйки, а заходився вдаватися до обговорення речей пiднесених, можна сказати, фiлософських. Немае щироi дружби на землi. Добро та зло – яскравi брязкальця для наiвних простакiв. Пiсля мене – хоч потоп. Живи сьогоднiшнiм днем. Усi жiнки… Ну гаразд, не всi. Ви, панi, щасливий виняток.

Але в цiлому ви зi мною згоднi?

Із ним погоджувалися.

Або сперечалися, що, по сутi, лише збiльшувало кiлькiсть мудростi на землi.

Схоже, не тiльки в Джеймса Рiвердейла нещодавно рухнули iдеали.

На бульварi ДжуджанМаджудж вистачало цинiкiвскороспiлок, випадкових мiзантропiв i дорослих, досвiдчених осiб вiком вiд п’ятнадцяти до двадцяти п’яти рокiв, якi вже добряче пожили на бiлому свiтi та яким прописали лiкування курортом.

– Хаммам! Лазневий день! Паримо, миемо! Шкребемо п’яти, вправляемо кiстки…

– Пенали! Калами! Чорнильницi!

– Кому древнiй артефакт? Із Паленого Покляпця?! З Квiтучоi Пустелi?!

– Халва!

– Публiчнi страти! Усi на Площу Щироi Спокути!

– І ось ця фея, зi стегнами, мов пiщанi бархани, зi станом, як гнучка верба, похитуючись та бентежачи розум, каже менi голосом нiжним, наче сопiлка: «П’ять дхармiв, iшачку, – i стели килимок хоч тут…»

– А ти?

– А що я? Постелив…

– Халвааааа!

– Рустенськi клинки! Лалангськi списи! Самi колють, самi рубають!

Вiд носiя халви до найманого заманювача, який дер горлянку перед кожною крамницею зброi, було якраз дев’ять iз половиною крокiв.

Це якщо йти навпростець. Навiщо Джеймс лiчив кроки – невiдомо. І навiщо вирiшив зайти до зброяра, теж зосталося загадкою – насамперед, для нього самого. Купувати спис, отой, що, прислухаючись до рекомендацiй, сам коле – горiхи, чи що? – вiн не збирався.

Перед будьяким списомсамоколом Джеймс Рiвердейл вiддав би перевагу рапiрi в правiй руцi та дагу – в лiвiй. Але нащадок родини, котра вiд поколiння до поколiння народжувала учителiв фехтування; сам чудовий боець; улюбленець маестро Франтiшека Челлiнi; молодик, що пройшов повний курс вiйськовоi гiпноконвертацii в гомобестiарii храму Шестирукого Крi; людина зброi до останньоi кiстки…

Дивно, що вiн не помчав у цю крамницю вiдразу по прибуттю до Бадандена.

Мабуть, квiтучi абрикоси вiдволiкли увагу.

Наявнiсть заманювача викликала смутнi роздуми. Гарний клинок не потребуе, щоб про нього репетували на цiлий свiт. Справжнiй булат iз Рустена любить тишу, бо його, як правило, провозять контрабандою.