Шмагія

Вiн бажае одного: попоiсти й вiдiспатися. Маг же, навпаки, зобов’язаний по закiнченнi занять зробитися куди могутнiшим, причому негайно. Перетвори втому на бадьорiсть, навчися напружувати плоть без витрати дорогоцiнноi мани, i накопичення сили стане чистим, дзвiнким, готовим вихлюпнутися единою хвилею. У цьому дивовижному вмiннi й крилася таемниця школи мудрого Нихона, викладена в таемному трактатi «Велика Дрiбниця»: майстернiсть змiцнювати тiло без зайвих обтяжливиих дiй.

В iдеалi взагалi без дiй, але тут Мускулюсу було далеко до славетних метрiв.

Доводилося впиратися лобом i впрiвати.

Вiн скiнчив обов’язкову муку, зiтхнув, мрiючи про часи, коли освоiть «Велику Дрiбницю» в гамацi чи на м’якiй кушетцi. Обтерся квiтчастим рушником, заготованим заздалегiдь; надяг сорочку й куртку. Ще раз зiтхнув, зайшовся смородом iдкого пiкелю. Цiею заразою тут, здавалося, просочились навiть стручки на скорчених у три погибелi вербах.

– Умитися не бажаете, майстре Андреа?

Цетинка. Ясно, як день, – пiдглядала.

– Дякую, голубонько. Іншим разом.

Ворота зарипiли, розчиняючись. У спину гавкав барвистий песик Нюшка; в пiску пiд старою акацiею, як i ранiше, вовтузилися дiтлахи. Веснянкувате дiвчисько втекло, на його мiсце з’явилося дiвчисько трохи старше, з заячою губою; зосередженi малята залишалися на посту, героiчно лiплячи неабияк обридлi пасочки. Хлопець-дурник втлумачував iм таемницi майстерностi, поливаючи «тiсто» з цеберка й часом плетучи зi шпагату «котячу колиску», чим неймовiрно тiшив товаришiв.

Пiд його керiвництвом пасочки розповзалися вiд акацii до сусiднiх парканiв, утворюючи концентричнi кола. Мiж деякими старими було прокладено гiлочки, ретельно очищенi вiд кори.

– Червоненький! – кричав хлопець, i «заяча губа» вдивлялася перед собою, намагаючись побачити обiцяну красу. – Бачиш: червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!

– Бачу… – невпевнено кивала «заяча губа». – Сонечко…

– Цег’воненький! – хором басовито тягли малята.

Щось у поведiнцi дiтей неприемно рiзонуло Мускулюса.

Та й пасочки, розташованi колами, дратували. Чаклун звелiв собi вгамуватися: бракувало ще йому, стомленому вiд мандрiвки, зривати досаду на чадах нерозумних! Вiн покрокував геть, маючи намiр звернути до центру мiста.

– Доброго шляху, майстре Андреа!

Чаклун рвучко озирнувся. Хлопець-дурник махав йому рукою, вискалявся з огидною щиросерднiстю. Звiдки цей ледар… Тьху ти напасть! Ну звичайно, хлопець чув, як iменувала чаклуна Цетинка.