Шлях меча

Вiдвiвши душу, майстер сам узявся за дiло: з несподiваною для його статури жвавiстю схопив довгi щипцi, що стояли поруч iз горном, запустив iх у пiч i спритно вивудив один зi штирiв, що розжарилися начервоно.

За мить штир опинився на ковадлi й коваль, притримуючи вже iншими щипцями (i коли вiн встиг iх перемiнити?!), взявся методично постукувати середньоi величини молотком, надаючи заготовцi невiдому менi поки що форму.

Коли метал почав тьмянiти, остигаючи, Коблан поклав заготовку назад у горн i висмикнув замiсть неi iншу.

Це повторювалося п’ять разiв, пiсля чого майстер вибрав собi один iз найменших молоточкiв – у його лапах цей мiнiатюрний iнструмент здавався смiшним i недоречним – пiдкликав до себе того пiдмайстра, з-за фартуха якого визирала вже знайома менi змiiна голiвка хвилястого криса, а тодi уп’явся в мене очима, немов щойно виявив мою присутнiсть.

– А ти чого стоiш? – крикнув вiн iз обуренням. – Ану бери клiщi – i вперед!..

І я, Чен iз Анкорiв Вейських, спадковий ван Мейланя, вiдчув себе ледарем-пiдмайстром, що ухиляеться вiд роботи, i майстер пiймав мене на цьому.

Я квапливо пiдвiвся, схопив лiвою рукою клiщi, протягненi менi одним iз пiдмайстрiв, i з третьоi спроби нiяково зачепив ними заготовку, допомагаючи собi обрубком.

– Ближче, йолопе, ближче до себе перехопи, – майже добродушно пробурчав Залiзнолапий, i я слухняно перехопив, мало не впустивши собi на ногу розпечену заготовку.

– А тепер тримай мiцнiше, – Коблан подивився на моi невмiлi спроби, пожував губами, немов збираючись i мене вилаяти для бiльшоi переконливостi, але промовчав – певно, вирiшив, що я недостойний.

І вони удвох iз пiдмайстром загупали молотами по заготовцi: Коблан – маленьким молоточком, а пiдмайстер – здоровенною кувалдою, опускаючи ii точно в тих мiсцях, де вказував майстер.

А я тримав. Заготовка, як жива, рвалася з клiщiв, самi клiщi затято вiбрували – але я тримав, до болю закусивши нижню губу, не вiдчуваючи онiмiлих пальцiв (i тих, що в мене були, i тих, котрих не було), доки Коблан не перехопив у мене потьмянiлий штир кривими щипцями й сунув його назад у горн, вийнявши замiсть нього iнший.

І все повторилося спочатку. Я тримав, вони били. Вони – били, я тримав.

І так – п’ять разiв.

П’ять разiв. П’ять болiсних вiчностей, п’ять залiзних штирiв, п’ять пальцiв у руцi…

П’ять.

Пальцiв.

П’ять…

Пальцiв.

П’ять…

Розумiння обпалило мене, як полум’я горна заготовку, я мало не закричав…

Але тут усе й закiнчилося.