Шлях меча

І Коблан Залiзнолапий, майстер iз дивацтвами, оголосив, що нам час обiдати. Йому i рiзним неробам i ледарям, iмена яких вiн i вимовляти вiдмовляеться на голодний шлунок.

7

Чи я зголоднiв, як нiколи, чи ще щось, але обiд у Коблана виявився анiтрохи не гiрший, нiж у мене – чудовий плов по-дубанськи з жовтим горохом, бараняча густа юшка пiтi з гострими пахучими приправами й аличею, свiжi фрукти, два сорти вина…

Перший сорт – Кобланова отрута; i другий – мiй мускат iз сонячного Тахиру, який, крiм мене, чомусь нiхто не пив.

– Пригощайся, устаде, – я пiдсунув обплетену сулiю Коблану.

– Це в кузнi я – устад, – Залiзнолапий iз сумнiвом оглянув сулiю, обережно пiднiс ii до губ i майже одразу ж поставив на стiл. – А за столом я – Коблан, i ти знатнiший вiд мене. Хоч i молодець ти, – несподiвано зiзнався коваль, i я завмер з набитим ротом. – Не кожен Вищий, до того ж однорукий, так одразу клiщi схопить i до ковадла стане. Не чекав…

– І даремно, – усмiхнувся я. – Що з дурня взяти?

Коблан ошелешено вирячився на мене, побачив, що я усмiхаюся – i раптом оглушливо зареготав.

Я не стримався й розреготався слiдом за ковалем. Пiдмайстри, що сидiли в кiнцi стола, несмiло захихикали, але iхня боязкiсть невдовзi минула…

Отак ми сидiли й смiялися – i гнiтюча напруга останнiх бiльше нiж двох мiсяцiв, що минули вiд того клятого дня, поступово вiдпускала мене. Я вiдчував себе колишнiм, вiдчував, що знову стаю самим собою – веселим Ченом, душею товариства, легковажним i легковiрним; таким, яким був…

Нi, не таким.

Я обманював сам себе й не мiг обманути до кiнця – отже, я вже був iнший. Мав рацiю емiр Дауд. Багато чого в менi змiнилося, i не лише зовнi… Отакi справи, Чене-пiдмайстре!

Я пiдсунув до себе сулiю з мускатом i мало не перекинув ii – такою легкою вона виявилася. Роздивившись ближче, з’ясував, що сулiя майже порожня. Я з повагою глянув на Коблана, що захоплено жував.

Тепер зрозумiло, чому вiн п’е лише свое вино. А я йому всього кiлька бочок тодi запропонував, дурень…

8

Днi змiнювали один одного, палахкотiв горн, висiв у кутку кузнi над шпичастим Коблановим герданом мiй Єдинорiг, сам Коблан iз пiдмайстрами лупили молотами, я в мiру сил допомагав iм – тримав клiщами заготовки, крутив ножний привiд шлiфувального кола, iнодi брав в уцiлiлу руку вже майже готовi фаланги сталевих пальцiв, теплi пiсля шлiфування, i надовго стискав iх у кулаку або, за порадою Коблана, прикладав iх до рукiв’я свого меча.