Шлях меча

І навiщо вiн менi потрiбний у кузнi? Буду, як дурень… а без меча, бач, буду розумний?

– Бери-бери, – порадив вiд порога Коблан, який доти очiкував мовчки. – Нехай теж побуде… не чужий же.

Я з подивом глянув на коваля, а потiм махнув рукою (тiею, вкороченою) – ми, дурнi, народ дивний, навiть один одного не завжди розумiемо…

6

Моя майбутня рука лежала поруч iз ковадлом на старому потертому ослiнчику – здаеться, це на ньому я сидiв учора, чекаючи появи Коблана. Навколо ослiнчика були розставленi маленькi кiлочки на круглих блюдцях-пiдставках, мiж ними натягнутi мотузки з безлiччю вузлiв i обривкiв пергаменту, що нагадували паперовi грошi для поминання покiйних предкiв; а по кутках ослiнчика горiли чотири тоненькi свiчки чорного воску й каганець з олiею, у якiй плавав кручений гнотик.

Кiлька разiв ранiше менi доводилося бути присутнiм у кузнi пiд час ритуалу народження клинка – щоправда, в самому кiнцi цього ритуалу, i недовго – але там усе було iнакше.

Я повiсив Єдинорога на один iз вiльних гакiв, спiткнувшись i вiдбивши собi великий палець ноги об дворучний гердан, що лежав бiля стiни, – важку шпичасту палицю з головою, подiбною до гiгантського кокосового горiха. Судячи з герданових розмiрiв, орудувати ним мiг сам лише Залiзнолапий, та й то спершу добряче сьорбнувши свого улюбленого вина.

У горнi вже розжарювалися тi самi штирi, якi Коблан учора вiдкопав у своему царствi металу.

– Поки що стiй i дивися, – непривiтно розпорядився Коблан. – Або можеш присiсти. Якщо знайдеш куди. Нi, краще все-таки стiй…

І одразу, геть-чисто забувши про мене, вiн пiдступив до горна, мало не влiз усередину й негайно вилаяв ледачого – на його погляд – пiдмайстра за те, що той слабко роздмухував вогонь.

Вiдтак пiдiйшов до ковадла, трохи спостерiгав за дiями двох iнших своiх помiчникiв (тi чаклували над якимись обрiзками), злегка скривився, але нiчого не сказав – дав iм закiнчити й покласти заготовку до горна.

Потому сказав iм усе – i дуже докладно, з барвистими вiдступами.