Шлях меча

5

Отже, я тимчасово переселився в дiм Коблана Залiзнолапого, що примикав до кузнi, розташованоi на околицi Кабiра. Перебрався я сюди якось легко й одразу – заiхав до себе, попередив ан-Танью, що я тиждень або бiльше буду жити в коваля, i вiдправив уперед слуг зi змiною одягу й кiлькома сулiями тахирського мускату – рука рукою, а свое вино нехай Коблан п’е сам.

То ж вечеряв я вже в Коблана. Родини в коваля не було, а пiдмайстри iли мовчки, лише зрiдка перекидаючись повсякденними словами. Вiдтак пiдвiвся, подякував господаревi за вечерю – справдi ситну й смачну – i пiшов у вiдведену менi кiмнату.

Невелику, щоправда, зате чисту й затишну.

Лiжко, як i все в цьому домi, не вирiзнялося вишуканiстю й було жорсткувате, зате збите на совiсть. Вiдсутнiсть перин мене не збентежила, i заснув я швидко – завтра чекав великий день.

…Розбудив мене зранку сам господар.

– Уставай, Чене! Пора до роботи… – прогудiв його голос у мене над вухом, i я прокинувся.

Прокинувся й з’ясував двi речi. По-перше, говорив Коблан, стоячи в дверях – а здавалося, що над самим вухом.

По-друге, коваль уже встиг приготувати для мене одяг пiдмайстра: полотнянi штани, простору сорочку й шкiряний фартух iз величезною кишенею на животi.

Я був щиро вдячний майстровi, бо вiдразу зрозумiв, який матиму безглуздий вигляд у кузнi в своiй шовковiй кабi – мов павич у стайнi, – та й за збереження мого франтiвського вбрання нiхто б не поручився.

«То що, Чене-дурню, чи сподiвався ти коли-небудь, що носитимеш одяг пiдмайстра? – запитав я себе, беручи в лiву руку пiхви з Єдинорогом i роздумуючи над тим, куди б iх причепити за вiдсутностi пояса.

 – Але, з iншого боку, – чи гадав ти, що втратиш руку, погодишся з блазнем i, зiзнавшись у власнiй дуростi, з’явишся до Коблана Залiзнолапого замовляти собi залiзну руку замiсть вiдрубаноi?»

Нi. Не гадав. Нiколи нi про що подiбне я й не думав. І меч у моiй руцi немов став утрое важчий, вiдтягаючи п’ясть – але чомусь не до землi, а трохи вперед, начебто намагаючись повести за собою.

Куди? У кузню? Що ж, ходiмо… досить думи думати.

«І правильно! – несподiвано пiдтвердив усерединi мене чийсь голос, який вельми скидався на Друдла Муздрого. – Дурням багато думати шкiдливо – так i порозумнiшати можна!»

Я дослухався до поради, опустив меч на зiм’яту постiль i взявся одягатись. На щастя, одяг був неспiвмiрно простiший, нiж той, до якого я звик, тож я впорався iз ним i однiею рукою. Вiдтак знову взяв Єдинорога – i завагався.