Шлях меча

На темних зморшкуватих Придаткових руках лежав найдавнiший ятаган роду Абу-Салiмiв та й усiеi династii фарр-ла-Кабiр – iхня високiсть Фархад iль-Рахш, простий важкий клинок без срiбних насiчок, самоцвiтiв чи триколiрних китиць.

Фархадiв одяг допасовувався якнайкраще: дерев’янi пiхви з мореноi магнолii, покритi чорним лаком i перехопленi п’ятьма бронзовими скобами-накладками. Лише тепер я збагнув, наскiльки iль-Рахш видiляеться на нашому розкiшному роззолоченому тлi. Було в його простотi щось упевнено непомiтне, мовби знав ятаган Фархад якусь iстину, невiдому нам, i цiеi митi я готовий був повiрити, що iль-Рахш i справдi прийшов до нас iз легенд, а не iз сусiдньоi з помостом кiмнати…

На пiдвищення занесли колиску, пов’язану синiми стрiчками iз золотим гаптуванням – кольорами дому фарр-ла-Кабiр.

Навколо спiшно порозставляли крилатi кадила з жовтого металу у формi казкових чудовиськ, iз пащi яких вився сивий димок, а в очницях криваво мерехтiли рубiни. У курiннях, мабуть, були таемнi домiшки, бо немовля-Придаток, яке доти вовтузилося й пищало в колисцi, раптом заспокоiлося й замовкло.

В головi колиски встановили високу палiсандрову пiдставку, потемнiлу вiд часу, як руки Фархадового Придатка – лише час у дерева й плотi був рiзний – i Придаток став за пiдставкою, обличчям до гостей, а тодi високо пiднiс над головою суворий ятаган на iм’я Фархад iль-Рахш iз роду Абу-Салiмiв.

Розпочався давнiй обряд Посвяти, i я вилетiв iз пiхов i схрестився з Махайрою Крессом, який опинився поруч, i всi Звитяжцi в цiй залi зробили те ж; ми сповнили повiтря свистом i дзвоном нашоi Бесiди, доки ятаган Фархад повiльно опускався на пiдставку з палiсандри, де йому призначено буде пролежати не менше вiсiмнадцяти рокiв – доки дитина не стане пiдлiтком, а вiдтак чоловiком.

Здатним пiдняти Фархада з його ложа.

– Вiтаю вас, Вищi Звитяжцi емiрату! Дочекайтеся мене!..

Це були единi слова, вимовленi iль-Рахшем за всю церемонiю.

Я чув мигцем, бо, пiдпiрнувши пiд загаяного Кресса, швидко намiтив на його Придатковi двi точки враження – праве колiно i ямочку мiж ключицями – пiсля чого вдався до глухого захисту. Цього разу я осмикнувся навiть ранiше, нiж варто було б, але в мене дотепер стояла перед очима сцена ранiшнього жаху, та й Махайра чудово знав, що на турнiрних швидкостях вiн менi не суперник.