Пасербки восьмої заповіді

І довго потiм розповiдали пастухи Бескидiв один одному, як старий князь Лентовський став однооким, як княжич Янош зi сказу ледь не зарубав корчмаря Йошку, i лише спритнi ноги врятували того, коли горiла корчма, пiдпалена гайдуками Лентовського, а старий князь, притискаючи до розiдраноi очницi закривавлений плат, рикав надiрваним голосом:

– Палiть! Усiх палiть, сучi сини!.. О, пся крев…

Про жiнку та ii собаку не згадав нiхто.

2

– Не могла я iнакше, Джоше… нiяк не могла. Адже ти й сам злодiй, ти маеш мене розумiти…

Нiч застала жiнку з собакою в дорозi, але одновухий пес миттю звернув з битого шляху та неквапливо потрюхикав до лiсу – а жiнка спокiйно пiшла слiдом за ним, чимраз далi заглиблюючись у чагарник, що густiе, мов iз кожним кроком петляла помiж поодиноких бiлих стовбурiв берiз.

Так слiпий простуе за надiйним, не раз перевiреним поводирем, так ходять за матiр’ю чи за коханцем, так ходять, не роздумуючи та не сумнiваючись.

І справдi: не встигло ще остаточно стемнiти, як вони дiйшли до вiвчарського куреня – добрячого, щiльно застеленого свiжими гiлками, iз вигорiлим кострищем посерединi, над яким на довгому цiпку, причепленому до двох поперечних жердин, висiв закiптюжений казан.

Жiнка заходилася коло багаття, iдкий дим незабаром заповнив курiнь, з явним намiром прокоптити незваних постояльцiв до кiнця iхнiх днiв, а пес злився з лiсом, i тiльки зрiдка свiтилися поблизу його настороженi очi.

За весь цей час вiн не видав нi звуку, наче був нiмий.

Та й жiнка мовчала, вiдколи вони залишили злощасну корчму Йошки Мозеля. Мовчки йшла вона по дорозi, мовчки пробиралася мiж стовбурами, мовчки розпалювала багаття та розбиралася з убогими припасами, добутими з полотняноi дорожньоi сумки з нашитими поверх смугами дубленоi шкiри. Вiвчарський курiнь, а вiн звик до гомiнких, балакучих людей, якi горланили пiснi та далеко за пiвнiч лякали одне одного страшними казками, здивовано дослухався до тишi. Тож коли легкий нiчний дощ зашарудiв i захлюпав по лiсi, проганяючи тишу, то куреню стало спокiйнiше вiд цих затишно-шепiтних звукiв.

Листя здригнулося, пiддалося мерзлякуватiй ласцi крапель, глибоко в землi грибниця започаткувала таемне таiнство народження гриба, переполошенно зацокала самотня вивiрка в кронi вiкового бука, i багаття, догоряючи, слабко висвiтило всерединi куреня двi притуленi одна до одноi тiнi: людську й нелюдську.

– Не могла я iнакше, Джоше… нiяк не могла.