Звитяга, слава і любов

Дружина Павла, Оляна, кинулася йому на шию i заридала.

– Чого ти його оплакуеш передчасно, перестань, повернеться вiн, – заспокоiла невiстку Гликерiя.

Оляна витерла очi платком i стала збирати вузол з провiзiею, поклала кусок сала, буханку хлiба, сiль, редиску, цибулю i мiшечок крупи.

– Ну, бувайте, – сказав глава сiм'i Тихон Лобода, – розiб'емо Потоцького i повернемося.

– Бережи вас Господь, – сказала Гликерiя, перехрестилася, обняла чоловiка, а потiм i сина.

– Оляна, дивись за дiтьми, – наказав Павло, – прощавай сестра, побачимося, дасть Бог.

– А ми з Марiчкою приiдемо слiдом за вами, – сказала Гликерiя.

– Чого iще вам туди тягтися, – мимоволi вирвалося у Тихона.

– А як же! Як козаки без знахарок? А хто вам рани залiковувати буде? – запитала Гликерiя. – Козацька справа воювати, а наше дiло – на ноги пiднiмати. Так що, ми з Марiчкою обоз зберемо з трьох-чотирьох пiдвiд i приiдемо.

– Ось невгамовна баба, – вилаявся Тихон, – а, роби що хочеш, – вiн махнув рукою, знаючи характер своеi жiнки.

Коли мова йшла про лiкування поранених, вона була непохитною, i Марiчку такою ж виховала.

– Доню, ти йди в балку, збирай побiльше трав, суши, готуй зiлля, настоянки, – розпорядилася Гликерiя, – а я схожу до Василини, баби Одарки та Явдохи домовитися, коли рушимо.

– Добре, мамо, – сказала Марiчка, беручи кошик.

За хутором Марiчка зустрiла дiда Якима.

– Здрастуйте, дiд Яким, – привiталась вона.

– Здорова була, Марiчка, – вiдповiв дiд.

– А що, допомагае вам розтирання, дiдусь?

– Розтирання добре, але менi би такого, щоб рочкiв двадцять скинути, – сказав дiд, скручуючи тютюн, – я би на коня i гайда з хлопцями воювати. А то сиджу тут на пеньку, комах кормлю.

– Чи ви, дiдусь, iще не навоювалися?

– Ех, i на мiй вiк випало, i Хотинську пройшов, i пiд Переяславом. Так, були часи, як польське вiйсько пiд Цецорою програло у османiв, так поляки звернулися до козакiв за допомогою, обiцяючи нам права i привiлеi.

Ми ж з поляками плiч-о-плiч стояли, не дали Осману завоювати Украiну i Польщу. Так, ми тодi в третiй раз Петра Сагайдачного гетьманом обрали, але вiн був поранений в руку отруеною османською стрiлою i незабаром помер, залишивши нас у великiй печалi. Ось так, – дiд закурив люльку. – А ти куди?

– В балку йду, за травами.

– Мабуть, Гликерiя обоз збирае? Невгамовна твоя мати. Молодчина. Багато козакiв на ноги поставила.