Звитяга, слава і любов

До нього пiдiйшла Василина:

– А ну, покажи рану, – вона розiрвала штанину, – так, осколок в нозi, операцiю тобi будемо робити, терпи поки, як звуть тебе? – запитала вона молоденького жовнiра. – Твое iм’я?

– Мам на iм’е Радзимиш, – вiдповiв жовнiр.

– Скiльки ж тобi рокiв? Лят скiльки? – запитав дядько Іван.

– Мам дваджьешьчя лят[10 - 20 рокiв.], – поляк показав двiчi обидвi долонi.

– Двадцять, який молодий, – сказала Одарка, – а моему Олесю буде тридцять, а серце матерi болить.

– Що ж з тобою робити? – запитала Василина хлопця.

– Ось тобi й маеш, ось i поiли кулешу, – жалкував дядько Іван.

– На ранок залишати – втрата часу, – продовжувала Василина, – i запалення може пiти, а там бiди не оберешся. Будемо доставати, терпи, хлопець. Іван, неси дошки, давай, лягай на дошки. Явдоха, потримаеш його. Гликерiя, дай йому пиття, баба Одарка, дайте йому щось в рот, щоб зцiпив зуби.

Гликерiя налила жовнiру макового вiдвару, а баба Одарка пiднесла стакан горiлки.

– На, випий, легше буде, пий залпом, не замислюйся, – сказала вона.

Вiн слухняно ковтнув i обпiк горло:

– Горжки[11 - Гiрка.].

– Пий, пий, до дна, – пiдбадьорила баба Одарка.

Хлопець випив i вiдкинувся на дошках.

Василина кип'ятила iнструмент на багаттi в солонiй водi, а потiм пронесла нiж над вогнищем. Гликерiя в цей час перетягувала ногу жовнiра джгутом.

– Ну, з Богом, Гликерiя, тримай його, щоб не втiк, – сказала Василина, вимивши руки горiлкою i розрiзаючи рану.

Марiчка в цей час обробляла рани на грудях драгуна. Їй дуже хотiлося подивитися, як мати i Василина роблять операцiю, але драгун був у забуттi, перетягнути його до вогнища було клопiтно, потому вона обстежувала його рани, поки сiдало сонце.

– Ти ба! Командир, мабуть, – пiдходячи, сказав дядько Іван, – бач, яке оздоблення, напевно оберст[12 - Оберст – Полковник – посада, чин, вiйськове звання офiцерського або командного складу.] драгунського полку, бачив я таких.

– Дядько Іван, а чого iх драгунами називають?

– У них прапорцi з драконом, звiдси i назва. Драгуни наближаються до противника вершки, потiм спiшуються i воюють, як пiхота.

– Рана у нього на спинi глибока, – сказала дiвчина.

– Що ж вiн кiрасу[14 - Кираса – лати, металевий панцир на спину й груди.] не надiв? Вберiгся би.