Життя в рожевому

До того ж вiн хвилювався, що прийде невчасно, тому пiддав кроку. Коли вже був на площi Сталiна, довелось констатувати, що прийшов на пiв години ранiше. Знов вилаявся. Мокра, мов хлющ, спина потроху замерзала, адже сонце зайшло за будинки, i рiзко похолодало.

Роман враз згадав, що в ресторанi «Киiв» хлiб дають безкоштовно, якщо замовити собi чаю, i тим часто користуються голоднi студенти. Тож, чекаючи на Люсю, вiн забiг до ресторану, що був саме неподалiк, аби вiддерти вiд змокрiлоi спини осточортiлу дублянку й заодно пообiдати: мама-то налаяла, але обiдом не нагодувала.

А вже в самому ресторанi, що був вельми популярним, замiсть того, аби нашвидкуруч перекусити й швидше вискочити на вулицю в очiкуваннi дiвчини, затримався. Я ж кажу: все пiшло якось не так…

У центральному залi хтось його окликнув:

– Ти диви, кого я бачу! Сам аеропланерист власною персоною…

– Та я парашутист, а не аеропланерист, – усмiхнувся Роман, побачивши за столиком колишнього однокласника.

– Один чорт, – лаконiчно констатував бiлобрисий нахабний парубок, який уже був напiдпитку. – Це доля! Я ж про тебе – нi слухом нi духом пiсля тiеi епiчноi бiйки на випускному… Та сiдай, старий, сiдай… Розкажи, чим все тодi закiнчилось?

Роман зiтхнув i сiв на вiльний стiлець за круглим столом. Йому вiдразу налили в маленьку чарочку мiцноi бiлоi, i Роман знiчев’я вилив ii до рота, не закусуючи. Компанiя зiбралася чималенька i тiльки чоловiча. «Хлопцi, а тепер усiм наливай!» – розпорядився колишнiй однокласник Романа, i всi, як за командою, знову розлили горiлку в маленькi чарочки та одним духом випили.

За сусiднiм столом на них якось недобре подивилася лiтня пара, а жiнка у великих пластикових перлах на воловiй шиi i в красивiй вовнянiй сукнi винного кольору навiть зацокала язиком.

– Ти давай… не дуже там. Ага? – пошепки звернувся до бiлобрисого один з учасникiв застiлля. – Якщо патруль прийде – нам усiм хана.

– Фе… – награно скривився, кепкуючи бiлобрисий.

 – Анатолiй, ну що за зекiвський сленг, га? Ми ж фанати «Динамо», а не якiсь там працiвники заводу «Бiльшовик». Та й у нас блат е – твiй батько адмiнiстратор, не хухри-мухри.

Анатолiй по-переможному блиснув очима й вiдрiзав:

– Я, кстатi, саме на «Бiльшовику» вiдпрацював один рiк, доки не поступив.

– Ладно-ладно… Здаюся, – Бiлобрисий на знак примирення пiдняв руки, а потiм проказав до Романа, пояснюючи: – Ми – фанати «Динамо».