Життя в рожевому

Гiмн тому, що все минеться, а краса лишиться, i треба тiльки побачити цю красу.

– Оце ти гарно сказала. А менi можна послухати ту платiвку?

– Звiсно! Якщо хочеш – наступного разу можемо в мене послухати, а потiм на джаз-концерт до Будинку офiцерiв гайнути. В мене квитки е.

– То ти мене запрошуеш на побачення? – хитро всмiхнувся собi у вуса Роман.

Щiчки дiвчини вiд знiяковiння та холоду стали буряковими. Однак вона швидко знайшлася, що сказати:

– Ну як хочеш. Моя справа – запропонувати. Надумаеш – за пiвтора мiсяця ось на цьому самому мiсцi.

А нi – то й нi. Бувай здоровий!

Люся розвернулася i швидко покрокувала в бiк Хрещатика. Цього разу Роман не став ii зупиняти, бо точно знав, де буде шiстнадцятого березня.

«Перше побачення»

До останнього Роман зважував: «Іти чи не йти? І навiщо вона здалася менi така вертлява i глумлива?..» Тому до зустрiчi з Люсею юнак почав готуватися заздалегiдь.

За два тижнi до обумовленоi дати потурбувався, щоб на заводi не поставили у другу змiну, адже то був понедiлок – робочий день, як-не-як.

Усiх попередив, що йде на джаз-концерт. Робiтники пiдприемства з нього кепкували, особливо кореш:

– Незабаром досаафiвськi збори. Змагання в центральному аероклубi… А ти з дiвчам вирiшив якшаться. Тьху!.. Та в тебе такi фанатки будуть – закачаешся. Ось уяви: весь ти такий блискучий, на татовому трофейному Харлеi…

Однак Роман ураз «увiмкнув» альфа-самця й просичав крiзь зуби:

– Не лiзь.

На цьому насмiшки вмить припинились.

За тиждень Роман випрасував свою найкращу сорочку, у якiй, власне, збирався пiти на вступнi iспити, на якi так i не потрапив, i та чекала зiркового часу в шафi, дбайливо розвiшена на окремих «плечиках».

І ось настав довгоочiкуваний вечiр березневого понедiлка тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Звiсно, щось пiшло не так – адже, коли до чогось довго готуешся…

Середина березня по погодi не дуже й вiдрiзнялася вiд лютого, i юнак переживав, що його руда авiаторна дублянка, яку майже примусила вдягнути мама (через що вони не на жарт полаялися), залишить слiди на бiлоснiжнiй сорочцi.

Проходячи повз Жовтневу лiкарню[5 - Сучасна Олександрiвська лiкарня. В радянськi часи мала офiцiйну назву «14-та мiська клiнiчна лiкарня iменi Жовтневоi Революцii», а в народi ii називали просто – «Жовтнева лiкарня».] вiн вилаявся: «Чорти б ii!..», бо сонце, що вже сiдало, так припекло, що десь бiля Бессарабки юнак уже остаточно спiтнiв.