Крижане кохання ГУЛАГу

Ти ж з батьком здебiльшого росiйською…

– Тiльки росiйською, – уточнив вiйськовий.

– А чому? – зазирнув у вiчi юнак. – Ви ж бо з одного села з-пiд Житомира. Хiба там заведено росiйською?

– Та не… – Розвiв руками Микола. – Всi тiльки украiнською розмовляють, але як потрапиш до столицi, то мусиш окультурюватися, хiба нi? То ж мова селянства – украiнська. Росiйська якась бiльш… iнтелiгентна, чи що?

Микола точно не знав, як висловити свое ставлення до росiйськоi. Але вiн був незлобливий i не протестував щодо домiнантностi росiйськоi в усiх республiках.

– А вдома з Галею якою..? – поцiкавився Олексiй.

– Та звiсно ж, що тiльки рiдною! – Вигукнув Микола i щиросердно розсмiявся, поклавши руку на плече двоюрiдному брату.

Той видихнув, якось йому легше стало (то спостережливий зв’язкiвець у пiв ока зауважив). Тим часом пiдiйшла Галя, закiнчивши з позуванням для групових свiтлин. Як завше, трохи хмурила своi крила-брови, вилискуючи цупкими темно-синiми очима. Одним тiльки iхнiм поглядом поцiкавилася в чоловiка: «То хто?», Микола з вiдповiддю не забарився:

– Знайомтеся.

Моя дружина – Галина Григорiвна, а це мiй двоюрiдний брат Олексiй Геннадiйович, iз батьком котрого я б тебе залюбки познайомив, кохана, якби вiн не перебував у довгостроковому вiдрядженнi.

– Фу, як офiцiозно, – поморщила носика дiвчина.

– Ну так, а що? – почав було виправдовуватись Микола, але зненацька його перебив Олексiй:

– Годi вам, милi чубляться – тiльки тiшаться, i, до речi, в родинi у нас також заведено украiнською, тому я абiтурiент вашого вишу, панi Галино.

Того факультету, на котрий вам пощастило поступити в сорок дев’ятому. Правильно? – Кивнув запитально до Миколи Олексiй. – Продовжу, можна сказати, сiмейну традицiю, – парубок весело пiдморгнув. – Приходьте завтра на вечерю. Мама зрадiе.

«Ох, не думаю я, що та „мама” зрадiе, враховуючи, як панi Наталя мене зустрiчала пiсля зникнення дядька…» – подумав про себе Микола, однак, погодився. Таку нагоду – нарештi все розвiдати – втрачати не можна було.

* * *

У квартирi було вогко i якось… не затишно. Так, нiби дядько разом iз собою забрав увесь той невловимий флер, притаманний цьому радянському житлу, що робив його схожим на французькi апартаменти. Нiби разом iз Геннадiем Петровичем пiшло геть усе те, з рогу достатку, матерiальне й не зовсiм, однак – вiдчуття, що золотi часи ще не минулися. Все ще попереду.

Микола Ахтимонович уважно роздивлявся навсiбiч.