Чорні коси, чорні очі

— Не втримаю, — простогнав чорнобровий Панько. — Допомагай, Степан...

Він зблід, змокрів наскрізь, жили здулися на скронях — ось-ось луснуть.

— Зараз, брате, зараз... — його супутник ножем полоснув себе по зап’ястю.

Важкі краплі крові одна за одною почали падати в рудий пил гостинця. Падали та всмоктувались у землю, віддаючи силу. Та з кожною краплиною зростав захисний купол, сягаючи вже ледь не до хмар.

А сокіл наздогнав чорного птаха, наздогнав та випередив. Піднявся значно вище, перетворившись на темну крапку в сяючій блакиті, та звідти каменем впав, випроставши криві та гострі, ніби турецькі кинджали, пазури.

Впала ґава, вщент розтрощивши тин. Покотилися горщики, що жарилися на сонці на кілках. Відьма закульгала, тягнучи крило, дивним чином змінюючи тіло з пташиного на звіряче. Коли грякнувся об землю жовтоокий сокіл, на нього дивилася, наїживши холку, темно-сіра вовчиця. Тільки на спині блищали дві вогкі червоні стрічки — слід, що залишили пазури сапсана.

Та й отаман не барився. Пішов шкереберть, та на ноги зіскочив вже сивим, майже білим вовчарою. Ощирився, загарчав.

Вовчиця кинулася в бійку першою. Стрибнула, націлившись у горлянку хижаку.

Той зустрів її роззявленою пащею.

Клацнули ікла по іклах.

Кров з руки Степана вже на капала, а бігла струмком. Хлопець похилився, схопившись за кінську гриву и ладен був впасти долілиць, але тримався з останніх сил. Проте селяни з граблями та косами, крокуючи вздовж розламаного тина, навіть не звертали уваги на двох кошлатих звірів, що зчепилися у смертельному двобої.

Втім, бійка тривала недовго. Декілька невдалих спроб, а потім сивому хижаку вдалося таки захопити вовчицю за горлянку. Він не шматував, не гриз, лише давив. Але тримав міцно — як не борсалася відьма, а вирватися на змогла. Час минав. Нарешті вовкулака залишив нерухоме тіло. Відійшов, хитаючись з боку в бік, виваливши язика з пащі, кахикнув та перекинувся в людину.

Протиборство з відьмою нелегко далося отаману — на ребрах та на раменах червоніли плями, що погрожували перейти у синці. Він важко дихав, але знайшов сили підвестися и заспокоїти Панька.

— Я вже перехопив. Допоможи Степану...

Та дійсно, захисний купол став навіть цупкішим, відчувши силу досвідченого чаклуна.

Опанас кинувся до товариша, допоміг злізти з коня, перетягнув зап’ястя чистою ганчіркою, підніс до рота фляжку з горілкою.