Чорні коси, чорні очі

Слова падали, немов би гранітне каміння з Дніпровських урвищ.

— Ну, то пішли до хати?

— Дзуськи. Щоб я, та до тебе в пастку, як теля дурне, поліз?

— Тю... Багато про тебе чувала, але боягузом тебе ніхто не звав.

— Я вже сивий вовкулака. Колись був відчайдухом, але це в минулому. Їдьмо з нами, у лісі побалакаємо. Ну? — Отаман напружився, ледь-ледь нахилився вперед. Сивий кінь затупцював маленькими, мов чарочки, копитами.

— Знайшов дурепу! Розмовляти будемо в мене в хаті або не будемо зовсім.

— Проти ладу йдешь, Пилипівна? Га? Що в тебе в молоці? Блекота? Вяха? Звісно, яка печериця всидить?! — він хильнув чубом у бік глека, який досі тримав джура.

— Тю на тебе! От дурний! Нічого там намає! — виблискуючи чорними очима вигукнула Галя. — Йди до дідька, сивий!

Вона голосно ляснула у долоні, миттєво перетворюючись, стоншуючись, подовжуючись. Невдовзі величезна степова гадюка — не менш двох саженів в довжину — викрутилася із спідниці та сорочки, та чкурнула до комори.

— Ховайте, хлопці! — Гаркнув отаман, стрибаючи просто з сідла, через тин, на подвірря.

Ще в польоті вислизнув з жупану та кумачевих шароварів. Серед барвінків пружно впав на чотири лапи чудернацький звір — сіро-білий смух, маленька голівка, довгий хвіст. Чи то тхір, чи то кіт. Але ж завбільшки з кудлату вівчарку, що вовка не боїться віч-на-віч зустріти. На дальньому півдні люди, що грають на сопілках найотрутнішим гадам з малюнками на спині, звуть таких «ман-гос-та» та дуже шанують за бойовиту вдачу.

Джури, залишившись верхи, швидко-швидко ворушили пальцями та губами, наводячи чари, що накрили й хату, й город, й садочок Галини прозорим куполом непомітності та нечутності.

Тим часом ман-гос-та наздогнав гадюку, що ледве не пірнула під оселю. Лише хвіст залишився. От за той хвіст він її і вхопив. Вчепився, як реп’ях до холоші. Зпочатку зупинив, а потім і потягнув, міцно відштовхуючись від землі куцими лапками.

Зміюка поривалася, плазувала, виблискуючи лускою, але ж подіяти нічого не могла.

В останню мить, опинившись на дворі, розтулила пащу та, тремтячи рожевим язиком, засичала.

Ман-гос-та потрусив головою, зіщулився, ніби їжак, та підстрибнув, розкидаючи широкі строкаті крила. Сокіл-сапсан блискавкою помчав у небесну височінь.

Ґава, хоча й квапилась, але летіла повільно, підіймаючись колами, ловлячи коміни — висхідні токи повітря, та підіймалась все вище та вище.