Сюрпризи долі

А у нас скоро захист докторськоi, чоловiка треба берегти.

– Ну то зроби це пiсля захисту, я тобi допоможу, – не заспокоювалася Катруся, – ми, жiнки, повиннi пiдтримувати одна одну.

– Це нiчого не дасть, у нас нема жодних важелiв, нам залишаеться лише мрiяти на кухнi. А мiй чоловiк нiколи не поступиться власними принципами, ти ж його знаеш. Лiпше, для святого спокою, його не нервувати.

– То що, ти цiлий свiй вiк так i доглядатимеш його, наче малу дитину?

– Я не скаржуся. Подивися, скiльки довкола алкоголiкiв, якi нищать себе i своi сiм’i.

Не розумiю таких людей, якi так низько падають: невже не можуть стриматися? А мiй, слава Богу, е зразковим чоловiком. Я повинна в усьому його пiдтримувати, для мене найважливiшим е його успiх.

Незабаром вiдбувся блискучий захист докторськоi. Їi огортала хвиля гордостi вiд спогадiв, як Георгiй вправно вiдповiдав на каверзнi запитання, розмiтаючи iх на рiзнi боки. Вчена рада одноголосно пiдтримала здобувача, i Жорж став одним з наймолодших докторiв наук на факультетi.

Новий титул вiдкривав науковцю ще вищi щаблинки кар’ерного росту. Карколомнi успiхи чоловiка пiднесли Олену на сьоме небо. Вона окрилено на кожному кроцi з гордiстю розповiдала про науковi здобутки, наче вони були ii власними.

Спогади змiнювали однi одних пiд час перетирання келишкiв i тарiлок. Раптом задзвонив телефон.

– Оленко, ти не образишся, якщо я ще трохи затримаюся? – пролунав у трубцi голос Георгiя.

– Але ж з хвилини на хвилину прийдуть гостi!

– Сiдайте за стiл без мене, я намагатимуся прилетiти якнайшвидше, в мене ще одна зустрiч.

Наступного тижня мушу iхати у вiдрядження i не можу ii вiдкласти. Може, щось купити по дорозi?

– Я все купила, нам потрiбно тебе, закiнчуй швидше i не барися, – незадоволено пробурчала Олена.

– Ну не сердься, у думках я з вами, – поспiшив завершити розмову Георгiй.

– Так завжди, а особливо останнiм часом, як не одне, то друге, – запротестувала Олена, але в трубцi чулися лише короткi гудки.

– Що йому моi образи, все одно зробить так, як захоче, – промовила сама до себе.

Раптом iй пригадався один неприемний епiзод, вiд якого кольнуло у серцi. Зранку, коли поверталася з магазину, перед носом виросла з землi старезна баба, справжня вiдьма, та ще й з порожнiм вiдром. Олена хотiла ii обiйти, однак та наче навмисне поквапилася перейти iй дорогу.

– Який лихий знак, – подумала, – треба очiкувати на неприемностi. Господи, тiльки б усе гаразд з Георгiем i дiтьми.