Сюрпризи долі

«Ну телефонував, то й що?» – не здавалася жiнка.

«То чому збрехав?»

Олена тихо встала й обiйшла лiжко, взяла з тумбочки телефон i вийшла на кухню. Вiд нервiв брали дрижаки.

Лiпше б цього не робити, тепер усе стало очевидним. Спочатку хтось дав сигнал, а потiм вiн зателефонував на той же номер. Вона запам’ятала те ласкаве щебетання. Олена механiчно витягла з торбинки свiй телефон i набрала номер.

– Слухаю вас, – вiдповiв жiночий голос з iншого боку.

Без жодних сумнiвiв, Жорж розмовляв з жiнкою. Їi охопив жах.

Чомусь пригадалася стара вiдьма з порожнiм вiдром, яка тихо смiялася беззубим ротом.

«Не даремно люди вiрять у прикмети, ось i почалися твоi нещастя, – насмiхався внутрiшнiй голос».

Вiд того фатального вечора життя перетворилося на каторгу. Олена стала в’язнем власних пiдозр: пiдслуховувала телефоннi розмови чоловiка; потайки перевiряла номери телефонiв; допитувалась щоденно, куди йде i коли повернеться; зненацька телефонувала до нього на роботу з кожноi дрiбницi й намагалася вгадати, хто поруч.

А потiм почала стежити i таки виявила неприемнi для себе речi. Виявляеться, Георгiй частенько зустрiчаеться з молоденькою журналiсткою i навiть одного разу iздив разом з нею у вiдрядження.

– Домоглася, чого хотiла, вивела на чисту воду, – злiсно бубонiв внутрiшнiй голос, – що тепер з цим робитимеш? Може, влаштуй йому грандiозний скандал?

– Не роби цього, – тихо благала пiдсвiдомiсть, – чого ти цим досягнеш?

Олена нiяк не наважувалася розпочати серйозну розмову з Жоржем, iй постiйно бракувало смiливостi.

– А може, у них лише дiловi стосунки? – переконувала себе, але таке самозаспокоювання ще бiльше розпалювало ревнощi. Вона перестала вiрити словам чоловiка.

– Я з понедiлка iду у вiдрядження, – якось повiдомив Георгiй.

– Надовго? – дивлячись йому просто в очi, спитала Олена.

– У суботу повернуся, – вiдповiв чоловiк, вiдводячи погляд.

– З ким ти iдеш?

– Не знаю, швидше сам, а може, зi мною поiде ще один колега.

– А де ти житимеш?

– У готелi «Ібiс».

Може, пiсля мого повернення в недiлю поiдемо десь погуляти? – запопадливо посмiхнувся Георгiй. – Менi так бракуе природи i спокою.

Олена вiдчула якiсь хитрощi з його боку, останнiм часом вони не те що нiде не iздили, а майже не бачилися. Вона хотiла ще щось запитати, але чоловiк уже з кимсь розмовляв по телефону, жваво обговорюючи якiсь майбутнi заходи.

У вiвторок Олена не знаходила собi мiсця, а вночi не могла зiмкнути очей.