Сюрпризи долі

Якiсь гнiтючi передчуття не давали забутися. У середу вранцi вона зателефонувала до мами i попросила прийти в iхнiй дiм та побути декiлька днiв з хлопцями.

– Щось я дуже втомилася, Марина мае вiдгули, ми вирiшили поiхати на два днi в гори, – вирiшила не казати правду Олена.

– Їдь доню, тобi також варта вiдпочити, – погодилася мати.

Олена вийшла з дому i швидко попрямувала до кас за квитком, дорогою зайшла до Марини i попередила про свiй план.

Усю нiч у купе ii мучили нескiнченнi думи, якi довгою вереницею гвалтували набряклий мозок.

Їй хотiлося забутися, але страх перед майбутнiм днем не мiг вiдiгнати нi на хвилину набридливi фантазii. Поiзд прибув точно о пiв на восьму ранку. Олена швидко вийшла на вокзальну площу i поiхала мiським автобусом у потрiбному напрямi.

За пiвгодини вона зайшла в хол готелю, серце калатало, мов навiжене. На рецепцii повiдомили, що пан Крук мешкае у номерi 505. Напiвпритомна жiнка пiднялася лiфтом на п’ятий поверх. Його кiмната була в кiнцi коридора. Олена пiдiйшла до дверей, взялася за клямку i вiдчинила iх.

На лiжку сидiла молода дiвчина i пилочкою чистила нiгтi.

– Вибачте, менi на рецепцii сказали, що в цьому номерi зупинився пан Крук, – знiяковiла Олена.

– Жоржику, до тебе вiдвiдувачi! – голосно гукнула дiвчина. Георгiй вийшов з лазнички, обвинений бiлим готельним рушником, i завмер на мiсцi…

Олена бiгла людними вулицями столицi. Їй не хотiлося жити. В той момент вона найбiльше бажала потрапити пiд авто, щоб усi страждання припинилися негайно.

Пiсля нiмоi сцени перед нею розверзлася прiрва. Георгiй намагався щось пояснити, але Олена не бажала вислуховувати жодних виправдань, найшвидше б утекти геть подалi вiд цього приниження.

Не пам’ятае, як дiбралася до вокзалу i сiла у перший-лiпший поiзд, який вiдвезе ii додому. Зворотна дорога видавалася неймовiрно довгою.

– Це кiнець, – виривалися слова самi з грудей.

– Що робити? Померти йому на зло?! От вiзьму, i покiнчу самогубством, нехай тодi добряче подумае. Не цiнував, що мав, то, може, зрозумiе потiм, але буде запiзно.

Ця iдея припала Оленi до серця. Жалiбна кiмната, усi плачуть, вона лежить у трунi, Георгiй стоiть, ридаючи, на колiнах перед домовиною i благае пробачення. Вiн готовий вiддати пiвсвiту за те, щоб дружина пiднялася, але запiзно, i нема iншоi ради, як втопити горе у сльозах. Потiм друзi на руках несуть труну на цвинтар i закопують у землю. На цьому сумнi фантазii закiнчувалися, бо пiсля поховання продовження не було.