Сюрпризи долі

Як тiльки молодь пiшла в iншу кiмнату, Олесь заходився розповiдати маснi анекдоти, а всi дружно реготали до слiз. Олена ще нiколи так не веселилася, радiла життю, наче дитина, яка зненацька отримала подарунок.

Раптом на креденсi затьохкав телефон Георгiя. Пролунав лише один дзвiнок, пiсля чого настала тиша.

– Не дають спокою нi вдень, нi вночi, – якось награно промовив Жорж. Вiн швидко встав i поглянув на дисплей.

– Хтось помилився номером.

Олена не звернула уваги, вiд душi смiючись з останнього жарту кума.

– А де знову щез наш Жорж? Час ще раз випити, – озирнувся довкола Олесь.

– Кудись вийшов, – вiдповiла Олена, – зараз його покличу.

Чоловiка не було нi в кухнi, нi в туалетi, нi у лазничцi. У дитячiй кiмнатi Петро, Павло, Олеся i Стефан-молодший про щось жваво розмовляли. Залишилася остання надiя на спальню. В темному покоi вiдразу не запримiтила Георгiя. Олена лише почула тихе ласкаве щебетання чоловiка. Вiн настiльки захопився розмовою, що не зауважив, коли зайшла дружна.

– Ти з кимсь розмовляеш? – здивовано запитала Олена.

– Нiчого важливого, телефонував один знайомий, хоче зi мною зустрiтися, – машинально вимкнув телефон i швидко вiдклав його вбiк.

– Ходiм, бо гостi порозбiгаються, ти весь час iх покидаеш.

– Іду, iду, не сварися.

Вони вийшли з темноi кiмнати.

– А, знайшлася наша згуба, – весело вигукнув Олесь, – давай на коня, бо час рушати додому.

Бiля самих дверей Марина шепнула на вухо Оленi:

– Будь дуже уважною, не дозволяй себе обдурювати.

– Добре, добре, спробую, – з нехiттю вiдповiла господиня i зачинила дверi.

– Кохана, я такий замучений, може брудний посуд почекае до завтра? – позiхаючи, промовив Жорж.

– Іди вiдпочивай, я сама впораюся.

За годину кухня блищала i можна лягати спати. Георгiй мирно хропiв. Олена роздяглася i примостилася поруч з чоловiком, та сон не брався. З якоi рацii треба бути весь час обережною? Їi Георгiй надзвичайно зайнятий чоловiк i на всiлякi дурницi у нього просто немае часу.

«Ти забула, як щебетав твiй благовiрний у темнiй кiмнатi, наче ховався вiд усiх», – свердлив душу внутрiшнiй голос.

«Але ж йому хтось зателефонував у справi», – намагалася виправдати чоловiка Олена.

«Хiба ти чула дзвiнок?» – продовжував набридати голос.

«Спочатку дзенькнув один дзвiнок, хтось не туди потрапив. А потiм…»

«Потiм бiльше не було дзвiнкiв, то ж це не до нього, а вiн сам кудись телефонував».