Серця трьох

Вiльною рукою вiн зiрвав iз голови капелюх i, як Морган, вихований у Нью-Йорку й призвичаений нiчому не дивуватися, уклонився незнайомцi. Проте вiн був таки вражений, та ще й як! Причому вразила його не тiльки врода дiвчини, а й погляд, яким вона дивилася на нього, – суворий i непохитний. Йому навiть здалося, нiбито вiн уже десь бачив ii, бо зовсiм незнайомi люди не могли так дивитися одне на одного.

Дiвчина обома руками потягла Френка за руку й схвильовано прошепотiла:

– Швидше! Ходiть за мною!

Якусь мить вiн вагався.

Тодi вона нетерпляче смикнула його i потягла за собою. Подумавши, що це якась дивна гра, у яку грають мешканцi узбережжя Центральноi Америки, вiн, усмiхаючись пiшов за нею в чагарники, не добре тямлячи, чи добровiльно йде, чи вона силомiць тягне його.

– Робiть те, що i я, – кинула вона йому через плече, тримаючи його тепер тiльки однiею рукою.

Френк усмiхнувся й пiдкорився iй: повз, коли повзла вона, згинався в три дуги, коли вона згиналася, i раз у раз порiвнював себе з Джоном Смiтом i Покахонтасом.

Раптом дiвчина спинилася й сiла, жестом наказавши Френку сiсти бiля неi; тепер вона вiдпустила свого бранця й приклала руку до серця.

– Слава боговi! – прошепотiла вона. – О милосердна дiво Марiе!

Наслiдуючи iй – така була ii воля i такi були, очевидно, правила гри – вiн, знову посмiхнувшись, також приклав руку до серця, хоч не згадав нi бога, нi дiву Марiю.

– Невже ви нiколи не навчитеся бути серйозним? – гнiвно блиснувши очима, напустилася на нього дiвчина.

Френк негайно став серйозним i поважним.

– Шановна моя ледi… – почав було вiн.

Вона рiзким жестом примусила його замовчати. Здивований Френк побачив, як вона нахилилася, прислухаючись, а потiм i сам почув кроки людей, що спускалися стежиною неподалiк вiд них.

Доторкнувшись теплою рукою до його руки, дiвчина звелiла йому мовчати, раптом вона рвучко пiдвелася – Френк уже зрозумiв, що ця рiшучiсть у ii натурi – й побiгла вниз стежкою.

Вiд подиву вiн мало не свиснув, й не свиснув саме тому, що почув недалеко ii голос: вона суворо питала щось по-iспанськи, а чоловiчi голоси, хоча й шанобливо, але заперечували iй.

Потiм Френк почув, як вони пiшли геть, розмовляючи. Хвилин п’ять панувала мертва тиша, потiм до Френка знову долетiв голос дiвчини: вона велiла йому вийти з чагарникiв.

«Цiкаво, а як би поводився Рiган за такоi пригоди?» – усмiхаючись подумав вiн, виконуючи ii наказ.