Серця трьох

Вiн iшов за нею – тепер вона вже не тримала його за руку – через чагарники до моря. Коли вона зупинилася, вiн пiдiйшов майже впритул i став перед нею, все ще вважаючи, що це гра.

– Застукав! – розсмiявся вiн, торкаючись до ii плеча. – Застукав! – повторив вiн. – Тепер вам ловити!

Їi чорнi очi обпекли його гнiвом.

– Дурень! – вигукнула вона i тицьнула пальцем, як йому здалося, iз зайвою фамiльярнiстю у його вусики. – Невже ви гадаете, що це робить вас невпiзнанним?

– Однак, шановна моя ледi… – почав було вiн, намагаючись пояснити дiвчинi, що, безумовно, бачить ii вперше.

Те, що сталося далi, змусило його прикусити язика й було таким несподiваним, як i все, що дiвчина робила досi. Це сталося так швидко, що вiн навiть не спостерiг, як з’явився малесенький срiбний револьвер, дуло якого було не лише нацiлене на нього, а й притиснуте до його живота.

– Шановна ледi… – знову почав вiн.

– Я не хочу з вами говорити, – перебила вона його. – Повертайтеся на свою шхуну й пливiть… – Френку здалося, що дiвчина стримуе ридання.

І тiльки витримавши паузу, вона додала: – Назавжди.

Вiн хотiв щось сказати, але, вiдчувши рiзкий поштовх револьвером, замовк.

– Якщо ви ще колись повернетеся, – нехай простить менi Мадонна! – я застрелю вас.

– У такому разi менi, мабуть, краще забратися звiдси, – жартiвливо кинув вiн i, повернувшись, пiшов до ялика; йому було i соромно, i смiшно вiд того кумедного становища, у якому вiн опинився.

Френк намагався зберегти останнi краплини гiдностi й поводився так, начебто не помiчае, що незнайомка слiдуе за ним.

Витягаючи з пiску нiс ялика, вiн побачив, що легкий вiтерець пробiгся по листю пальм. Вiд бризу, що налетiв iз берега, там, за гладенькою поверхнею лагуни, де на обрii, нiби мiражi, здiймалися далекi рифи, потемнiло й захвилювалося море.

Френк уже збирався сiсти у ялик, як раптом хлипання змусило його повернути голову. Дивна дiвчина стояла, опустивши револьвер, i плакала. В одну мить Френк перед нею й спiвчутливо доторкнувся до ii плеча.

Дiвчина здригнулася вiд його дотику й, вiдхилившись, докiрливо подивилася на нього. Той знизав плечима, нiби пояснюючи, що не розумiе таку рiзку змiну ii настрою, i знову повернувся було до човна, але незнайомка зупинила його.

– Ви… – спочатку вона затнулася й важко зiтхнула, – ви могли б хоч поцiлувати мене на прощання.

І дiвчина рвучко кинулася йому назустрiч, розкривши обiйми, але все ще тримаючи в правiй руцi такий недоречний для цього випадку револьвер.