Морський вовк

Нарештi, голосно заявивши, що вiн може програвати, як джентльмен, кок поставив на кiн останнi грошi i програв. Тодi схилив голову на руки й заплакав. Вовк Ларсен цiкаво подивився на нього, наче мав замiр проаналiзувати його, але раптом передумав – бо, певно, вирiшив, що тут, власне, й аналiзувати нема чого.

– Гампе, – звернувся вiн до мене пiдкреслено ввiчливо, – будь ласка, вiзьмiть пана Магрiджа пiд руку й допоможiть йому вийти на палубу. Вiн почувае себе не дуже добре.

– І скажiть Джонсоновi вилити на нього кiлька вiдер морськоi води, – додав вiн тихiше, так, щоб тiльки я чув.

На палубi я передав пана Магрiджа двом матросам, що весело вишкилили зуби, почувши про капiтанiв наказ. Пан Магрiдж усе бурмотiв сонно, що вiн син джентльмена. Сходячи до кают-компанii прибрати стiл, я почув, як вiн вереснув, коли на нього линули перше вiдро води.

Вовк Ларсен лiчив вигранi грошi.

– Якраз сто вiсiмдесят п’ять доларiв, – сказав вiн голосно. – Я так i думав. Злидень прийшов сюди без шеляга в кишенi.

– І те, що ви виграли, належить менi, сер, – смiливо заявив я.

Вiн глузливо осмiхнувся й вiдповiв:

– Я теж, Гампе, вчився свого часу трохи граматики й думаю, що ви плутаете форми часу. «Належало менi» треба було вам сказати, а не «належить менi».

– Це питання не граматики, а етики, – вiдповiв я.

Минула якась хвилина, доки вiн вiдповiв.

– Знаете, Гампе, – звiльна почав вiн, мовлячи поважно i з вiдтiнком смутку в голосi, – це вперше зроду я чую слово «етика».

– Колись, – провадив вiн, помовчавши, – я мрiяв вести бесiди з людьми, що розмовляють такою мовою, мрiяв пiдвестися над життям, серед якого народився; я мрiяв про товариство людей, що розважають на такi теми, як етика. І ось уперше я чую це слово з живих уст. Але все це мiж iншим, бо ви не маете рацii. Це питання не граматики i не етики, а просто факту.

– Звiсно, – сказав я. – Те, що грошi у вас, це факт.

Його обличчя засяяло. Йому, певно, сподобалась моя проникливiсть.

– Але ви вiдхиляетесь вiд сутi питання, – вiв я далi, – що пов’язане з правом.

– Он воно як! – зауважив вiн, скривившись. – Я бачу, ви ще вiрите в такi речi, як право, як правда i неправда.

– А ви? Не вiрите зовсiм? – спитав я.

– Анi на крихту. Сила – це право, ото й усе. Хто кволий, той неправий. Або можна приблизно ще так: добре бути дужим, i погано – кволим.