Морський вовк

Якось по обiдi, що був опiвднi, коли я кiнчив прибирати зi столу, трапом до кают-компанii зiйшли Вовк Ларсен i Томас Магрiдж. Хоч кок i мав закомiрок, хiд до якого був з кают-компанii, але в самiй кают-компанii вiн нiколи не важився довше стримiти й прошмигував туди й назад раз-другий на день, мов полохливий привид.

– Отже, ти вмiеш грати в «наполеона»? – з вiдтiнком якогось задоволення в голосi сказав Вовк Ларсен. – Я так i думав, ти ж англiець. Я сам вивчився його на англiйських суднах.

Томас Магрiдж, цей докiнчений бевзень, був сам не свiй вiд такоi честi, що капiтан по-товариському розмовляе з ним.

Його чваньковитi мiни й ретельне намагання поводитись невимушено, як людина, що, мовляв, народилася для кращого життя, викликали б огиду, коли б не здавались такi смiшнi. Вiн зовсiм не завважував моеi присутностi, йому було просто не до мене. Менi навiть важко вгадати, якi блаженнi видива пролiтали перед його безбарвними водявими очима.

– Принеси карти, Гампе, – наказав Вовк Ларсен, коли вони сiли за стiл.

 – Та подай сигари й вiскi – вiзьмеш у скриньцi в мене пiд лiжком.

Повернувшись, я ще встиг почути, як Магрiдж закидав на здогад про якусь таемницю, пов’язану з його народженням, що, мовляв, вiн син джентльмена, але збився з путi, i йому навiть платять за те, щоб вiн не повертався до Англii. «Добре платять, сер, – провадив вiн, – аби тiльки був якнайдалi вiд них».

Я принiс звичайнi чарки, але Вовк Ларсен насупився, похитав головою i жестом показав менi принести склянки. Вiн налив iх на двi третини нерозбавленим вiскi – «джентльменським питвом», як сказав Томас Магрiдж, – i вони цокнулися склянками за славну гру «нап», запалили сигари й почали тасувати та здавати карти.

Вони грали на грошi, дедалi збiльшуючи ставки. Пили вiскi, випили геть усе, i я мусив принести ще. Я не знаю, чесно грав Вовк Ларсен чи махлював (вiн на все здатний), але вiн раз у раз вигравав. Кок частенько ходив по грошi до свого лiжка, i все це з великою пихою, однак приносив тiльки по кiлька доларiв.

Вiн осоловiв, став нецеремонний, погано бачив карти i ледве на стiльцi сидiв. Вирушаючи вже вкотре знову по грошi, вiн схопив Вовка Ларсена масним пальцем за петельку й тупувато забубонiв:

– У мене е грошi, в мене е грошi! Я ж вам кажу, – я син джентльмена!

Вовк Ларсен не був п’яний. Хоч вiн i вихиляв склянку за склянкою, до того ще й наливаючи iх ущерть, та на ньому те зовсiм не позначалося. Здавалось, що й коковi витiвки його зовсiм не тiшать.