Білий зуб

Тепер вiн вариться в шлунках щонайменше двадцятьох вовкiв, – сказав Генрi. – Пий каву, Бiлле.

Бiлл похитав головою.

– Та випий, – умовляв його Генрi, беручися за кавник.

Бiлл вiдсунув вiд себе чашку.

– Нi, я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, i не питиму.

– А сьогоднi така смачна кава! – спокушав його Генрi.

Але Бiлл був непохитний i iв сухий снiданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.

– Тепер уже поприв’язую iх так, що не дiстануть одне одного, – сказав вiн, коли вони рушили в дорогу.

Не пройшли вони i ста ярдiв, як Генрi, який iшов попереду, об щось спiткнувся. У темрявi нiчого не можна було розгледiти, але на дотик вiн впiзнав, що це таке. Пiднявши свою знахiдку, вiн кинув ii назад. Вона вдарилась об сани й потрапила Бiллу пiд лижу.

– Може, ще тобi знагодиться, – гукнув Генрi.

Бiлл вилаявся. Це було все, що лишилося вiд Бiгуна – дрючок, до якого той був прив’язаний.

– Вони зжерли його разом iз шкурою, – сказав Бiлл.

Генрi зневажливо усмiхнувся.

– Вовки за мною, щоправда, ще нiколи не гналися, але бувало менi набагато скрутнiше, i все ж лишився живий. Нi, Бiлле, якiйсь жменьцi паскудних тварюк я не дамся.

– Це ще хтозна, ой хтозна, – зловiсно мурмотiв Бiлл.

– Ну як дiстанемося до Мак-Геррi, тодi й подивишся.

– Я в це щось не дуже вiрю, – не вгавав Бiлл.

– Ти просто нездужаеш, от у чiм лихо, – заявив Генрi авторитетним тоном. – Тобi потрiбнi лiки. Як тiльки доiдемо до Мак-Геррi, я змушу тебе прийняти добру порцiю хiнiну.

Бiлл, не згодний з цим дiагнозом, щось сердито буркнув i замовк. День був такий самий, як i всi попереднi. Розвиднилось о дев’ятiй годинi, о дванадцятiй обрiй на пiвднi прояснiв вiд невидимого сонця, i зайнявся похмурий день, що його через три години мала поглинути нiч.

Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за горизонту, Бiлл узяв з саней рушницю i сказав:

– Іди вперед, Генрi, а я пiду подивлюся.

– Ти б краще йшов за саньми. У тебе тiльки три патрони, i ти знаеш, що все може трапитися.

– Ну а тепер хто каркае? – задоволено посмiхнувся Бiлл.

Генрi нiчого не вiдповiв i пiшов далi, але раз-у-раз стурбовано вдивлявся в сiру пустелю, де зник його товариш. Ідучи навпростець, Бiлл за годину нагнав сани.

– Вони розбрелись i никають скрiзь, куди не глянь, – сказав вiн.