Білий зуб

 – Шукають якоiсь поживи. Але про нас не забувають. Вони, бач, певнi, що ми вiд них не втечемо, тож терпляче чекають нагоди. А тим часом сподiваються, що по дорозi iм може трапитися щось iстiвне.

– Тобто iм здаеться, що ми вiд них не втечемо, – виразисто мовив Генрi.

Але Бiлл не слухав його.

– Я бачив кiлькох, – казав вiн далi. – Якi ж вони худi! Уже, мабуть, кiлька тижнiв нiчого не iли, крiм наших собак; та iх така сила, що не всiм, видно, й вистачило. Вони страшенно висохли. Свiтять ребрами, а животи попiдтягало до самого хребта.

Вони вже дiйшли до краю. Скоро i про страх забудуть. Отодi начувайся!

Через кiлька хвилин Генрi, що йшов тепер за саньми, тихенько застережливо свиснув. Бiлл оглянувся i спокiйно спинив собак. Позаду, зовсiм на виднотi, за поворотом, який вони нещодавно проминули, бiг в’юнкий кудлатий звiр. Уткнувшись носом у слiд вiд саней, вiн бiг пiдтюпцем – якось легко i плавно.

Коли люди спинилися, став i звiр. Пiдняв голову й пильно на них подивився. Роздувши нiздрi, вiн здалеку принюхувався до людського духу.

– Це вовчиця, – сказав Бiлл.

Собаки полягали на снiг, а Бiлл пiдiйшов до товариша. Обидва стежили за чудною твариною, що стiльки днiв гналася за ними i вже встигла знищити половину iхньоi упряжки.

Як слiд обдивившись, звiр зробив кiлька крокiв уперед. Отак потроху наближаючись до саней, вiн нарештi опинився не далi, як за сто ярдiв вiд них. Тодi коло групи сосон вiн знову став на мiсцi i, пiдвiвши голову, вивчав носом i очима людей, якi теж пильно стежили за ним.

Звiр дивився на них чудним уважним поглядом, наче собака. Але в цьому поглядi не було собачоi вiдданостi. То була уважнiсть, породжена голодом, хижа, мов звiрячi iкла, й люта, мов мороз.

Як на вовка, звiр здавався надто великим, обриси його худого тiла говорили про те, що вiн належить до найбiльших представникiв вовчоi породи.

– Заввишки футiв зо два з половиною, – зауважив Генрi, – i, запевняю, що не менше, як п’ять завдовжки.

– А яка чудна масть! – сказав Бiлл.

 – Зроду не бачив рудого вовка. А цей якийсь червонувато-брунатний.

Бiлл помилявся. Шерсть у тварини була справжня вовча. В цiлому вона була сiра, але з ледве помiтним рудуватим вiдтiнком, який то зникав загадково, то знову з’являвся. Це був якийсь обман зору: шерсть звiра то здавалася сiрою, чисто сiрою, то мiнилася чудним червонястим свiтлом.

– Ну до чого ж ця тварина схожа на звичайнiсiнького iздового собаку, – сказав Бiлл. – Здаеться, ось-ось завиляе хвостом.