Білий зуб

– Через неi загинули i Товстун, i Головач. Вона зваблюе собаку, а вся зграя рве здобич на шматки.

У вогнищi затрiщала гiлка i, зашипiвши, вiдкотилась убiк. Звiр злякано пiрнув у морок.

– Знаеш, Генрi, що я думаю?

– А що?

– Що це та сама тварюка, яку я вгрiв дрючком.

– Ну, звiсно, та сама, – вiдповiв Генрi.

– Занадто вже нахабно лiзе вона до вогнища. Це дуже пiдозрiло.

– Та вона знае набагато бiльше, нiж належить вовковi. Позаяк вовк прибiгае до собак саме тодi, як iх годують, значить, вiн уже бувалий у бувальцях.

– У старого Вiллена улюблений собака втiк з вовками, – мiркував уголос Бiлл. – Хто-хто, а я вже знаю цю iсторiю. Я сам пiдстрелив його на лосиному пасовищi, натрапивши на зграю вовкiв. Старий Вiллен плакав, як мала дитина. Вiн три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.

– А ти, Бiлле, здаеться, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, iв рибу з рук людини.

– Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м’яса, – рiшуче сказав Бiлл.

– Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрi.

– А я цiлитимуся так, щоб не схибити, – вiдповiв Бiлл.

Уранцi Генрi знову розпалив вогнище i зварив снiданок пiд хропiння товариша.

– Ти так солодко спав, – сказав Генрi, покликавши Бiлла снiдати, – що менi жаль було тебе будити.

Бiлл з сонним виглядом почав iсти. Помiтивши, що його чашка порожня, вiн хотiв налити собi кави. Але кавник стояв далеко вiд нього, коло Генрi.

– Послухай, Генрi, ти нiчого не забув? – сказав вiн з м’яким докором.

Генрi уважно обдивився i похитав головою. Бiлл простяг йому порожню чашку.

– Сьогоднi ти не питимеш кави, – заявив Генрi.

– Невже закiнчилася? – стурбовано спитав Бiлл.

– Нi.

– Може, ти боiшся, що вона погано впливае менi на шлунок?

– Нi.

Бiлл аж почервонiв спересердя.

– Тодi дуже прошу тебе пояснити, в чому справа, – сказав вiн.

– Бiгун пропав, – вiдповiв Генрi.

Не поспiшаючи, неначе заздалегiдь примирившися з лихом, Бiлл повернув голову до собак i полiчив iх.

– Як це сталося? – апатично спитав вiн.

Генрi знизав плечима.

– Не знаю. Мабуть, Одновухий перегриз йому ремiнь. Звiсно, сам вiн не мiг би цього зробити.

– От паскуда! – повiльно й спокiйно мовив Бiлл, нiчим не виявляючи лютi, що клекотiла в ньому. – Свого ременя не дiстав, то удружив Бiгуновi.

– Ну гаразд, Бiгун уже покiнчив з турботами цього свiту.