Білий зуб

– Головач був найдужчий з усiеi упряжки, – нарештi мовив Бiлл.

– І аж нiяк не дурний, – додав Генрi.

Поснiдавши в похмурому мовчаннi, запрягли вони чотирьох собак у сани й рушили в дорогу. День був такий самiсiнький, як i всi минулi. Люди без слiв просувалися по лону обмерзлоi землi. Тишу порушувало лише виття iхнiх переслiдувачiв, якi, невидимi, бiгли за ними. Коли серед бiлого дня нараз запала нiч, хиже виття, як завжди, залунало ближче; i знов пойнятi жахом собаки плуталися в посторонках, бентежачи й без того пригнiчених людей.

– Ну тепер чорта з два втечете, дурнi тварюки! – з задоволенням вигукнув Бiлл того вечора, пораючись коло собак.

Генрi облишив своi кухарськi справи й пiшов подивитися. Бiлл не просто поприв’язував собак, а зробив так, як це роблять iндiанцi. На шию кожному собацi вiн накинув ремiнь, до якого прикрiпив довгого дрючка так близько до шиi, щоб тварина не могла дiстати його зубами. Другий кiнець дрючка вiн прив’язав ременем до вбитого в землю кiлка. Отже, собаки нiяк не могли перегризти ремiнь коло шиi, а добратися до ременя коло кiлка iм заважав дрючок.

Генрi схвально хитнув головою.

– Тiльки так i можна втримати Одновухого, – сказав вiн. – Вiн рiже ремiнь, як ножем. Уранцi всi будуть на мiсцi.

– За це вже ручуся, – вiдповiв Бiлл. – Коли якийсь зникне, лишиш мене без кави.

– Знають бестii, що нам нiчим стрiляти, – зауважив Генрi перед сном, показуючи на блискучi очi, що оточували iх з усiх бокiв. – Коли б ми могли разiв зо два всмалити по них, то одразу б здобули в них пошану.

Кiлька хвилин вони з цiкавiстю стежили за невиразними тiнями, що бовванiли в пiтьмi на певнiй вiдстанi вiд вогнища. Що пильнiше вдивлялися вони в якусь пару очей, то виразнiше ставали обриси звiра. Часом навiть видно було, як вiн рухався.

Собаче виття привернуло iхню увагу. Одновухий нетерпляче скавчав, рвався кудись у темряву i зi скаженою впертiстю намагався перегризти дрючок.

– Бiлле, поглянь-но сюди, – прошепотiв Генрi.

Через освiтлене мiсце якось боком прокрадався схожий на собаку звiр. Вiн посувався дуже обачно й водночас смiливо. Зосереджуючи увагу на собаках, вiн пiдозрiло озирався i на людей. Одновухий, шарпаючи за дрючок, поривався до невiдомого гостя i несамовито скiмлив.

– Ну й дурний же цей Одновухий. Нiчого не боiться, – стиха мовив Бiлл.

– Це вовчиця, – пошепки вiдповiв Генрi.