Білий зуб

О дванадцятiй небо на пiвднi зайнялося рожевим сяйвом. Але це ясне промiння швидко згасло. Навколо все посiрiло, а о третiй годинi нiмий безлюдний край обгорнула своiм покровом полярна нiч.

Коли смеркло, хиже виття з правого, з лiвого боку i ззаду залунало зовсiм близько, так близько, що на зморених собак раз-у-раз нападав слiпий нестримний жах.

В одну з таких хвилин, коли трохи заспокоених тварин пощастило знову загнати в посторонки, Бiлл сказав:

– Хоч би вже вони натрапили на якусь дичину й дали нам спокiй.

– Та це справдi страшенно впливае на нерви, – спiвчутливо вiдповiв Генрi.

Бiльше вони не перемовилися й словом, аж поки не спинилися на нiч.

Генрi, нахилившись над вогнем, пiдкладав лiд у горщик з бобами, коли раптом здригнувся, почувши звук удару, вигук Бiлла й пронизливе скавчання. Вiн випростався й побачив, як по снiгу промайнула якась тiнь i поринула в морок. Бiлл стояв серед собак i вдоволений, i якийсь приголомшений. В однiй руцi у нього був здоровенний дрючок, а в другiй – хвiст од в’яленоi риби.

– Половину таки вкрав, – сказав вiн. – Зате ж я його i вгрiв! Чув, як заскавчав?

– А який вiн на вигляд? – спитав Генрi.

– Не розгледiв. Знаю тiльки, що чотири ноги, паща й шерсть – зовсiм як у собаки.

– Певне, приручений вовк.

– Та ще який приручений, чортяка! Приходить, коли годують собак, i хапае свою частку.

Коли вони, повечерявши, сидiли на довгiй скринi й курили люльки, блискучi очi оточили iх ще вужчим колом.

– Хоч би вже вони натрапили на лосiв i залишили нас, – мовив Бiлл.

Генрi щось муркнув, не зовсiм спiвчутливе, i хвилин п’ятнадцять обидва мовчали. Генрi дивився на вогонь, а Бiлл на коло очей, що свiтилися в пiтьмi одразу ж за вогнищем.

– Невже ми нiколи не доберемося до Мак-Геррi? – знову почав вiн.

– Годi тобi каркати! – скипiв Генрi. – Я ж кажу, що тебе згага дiстала. Ковтни ложку соди й вiдразу полегшае. Та й менi стане з тобою веселiше.

Вранцi Генрi прокинувся вiд лютих прокльонiв, що так i сипалися з уст Бiлла.

– Що там таке? – гукнув Генрi.

– Головач утiк, – була вiдповiдь.

– Та не може бути!

– Кажу, що втiк.

Генрi вискочив з-пiд укривала й пiдбiг до собак. Уважно перелiчив iх i почав разом з товаришем проклинати пустелю, що вкрала в них iще одну тварину.