Білий зуб

– Слухай, Генрi, коли той зайда прийшов i схопив рибу, чому собаки не кинулися на нього? Ось що не дае менi спокою.

– Ти, Бiлле, став щось надто нервовий, – почув вiн сонну вiдповiдь. – Ранiше я за тобою цього не помiчав. Мовчи й спи, i завтра буде все гаразд. У тебе щось iз шлунком. Ото вiн i не дае тобi спокою.

Невдовзi обидва поснули й важко задихали, лежачи поруч пiд кiлькома укривалами. Вогонь згасав, i кiльце миготливих очей тiснiше оточило табiр. Коли якась пара цих жарин присувалася занадто близько, охопленi жахом собаки тиснулися докупи й люто гарчали.

А одного разу вони зняли такий шалений гавкiт, що збудили Бiлла. Вiн обережно, щоб не потурбувати товариша, вилiз iз постелi й пiдкинув у вогонь гiлля. Коли полум’я розгорiлося, коло блискучих очей вiдiйшло далi. Бiлл глянув на собак, протер собi очi й придивився пильнiше. Потiм знову полiз пiд укривало.

– Генрi! – гукнув вiн. – Слухай, Генрi!

Генрi пробубонiв щось спросоння й спитав:

– Ну що там таке?

– Нiчого, – вiдповiв Бiлл, – тiльки iх там знову семеро.

Я зараз iх полiчив.

На це Генрi щось промимрив i знову захропiв.

Уранцi перший прокинувся Генрi й розбудив товариша. До свiтанку ще лишалося три години, хоч була вже шоста. У пiтьмi Генрi заходився кухарювати, тим часом як Бiлл згортав укривала й готував у дорогу сани.

– Слухай, Генрi, – раптом спитав Бiлл, – скiльки, ти кажеш, у нас собак?

– Шiсть.

– От i нi, – визивно заперечив Бiлл.

– Невже знову сiм? – здивувався Генрi.

– Нi, п’ять. Один собака пропав.

Генрi вилаявся i, кинувши кухарське начиння, побiг рахувати собак.

– Твоя правда, Бiлле, – сказав вiн. – Товстун зник.

– Раз уже вiдбiг вiд табору, то зник як блискавка. За димом ми його однаково б не побачили.

– Та то вже дарма, – вiдповiв Генрi. – Вони його з’iли живцем. Мабуть, скавчав у них у горлянцi, хай iм бiс.

– Це взагалi був якийсь дурний собака, – зауважив Бiлл.

– Але жоден дурний собака не пiшов би на таке самогубство. – Генрi пильно поглянув на упряж, немов визначаючи особливостi кожноi з тварин.

 – Ручуся, що жоден з них не зробив би цього.

– Та iх i дрючком не вiдженеш вiд вогню, – погодився Бiлл. – Менi завжди здавалося, що з Товстуном щось негаразд.

II

Вовчиця

Люди поснiдали, прив’язали до саней свою вбогу поклажу i, розпрощавшися з привiтним вогнем, рушили в темряву. І знову залунало тужливо-лихе виття, немов хтось перегукувався крiзь холод i пiтьму. Люди мовчали. Розвиднилось о дев’ятiй годинi.