Білий зуб

Виття тепер долинало з усiх бокiв, i тиша перетворилася на справжне пекло. Переляканi собаки, збившися докупи, так близько тиснулися до вогню, що аж пообсмалювали собi шерсть.

Бiлл пiдкинув дров i закурив люльку.

– Що це ти сидиш сам не свiй? – спитав Генрi.

– Генрi… – Бiлл у задумi кiлька разiв затягся з люльки. – Генрi, я оце думаю, який вiн щасливий проти нас. – Вiн показав на скриню, на якiй вони сидiли. – Якби пiсля нашоi смертi хтось прикрив нашi тiла вiд собак камiнням, i то було б щастя.

– Звичайно, у нас з тобою немае нi рiднi, нi грошей, як у нього, – вiдповiв Генрi.

– Ось що ти менi скажи, Генрi. Вiн же був у себе в краiнi поважною особою i не мав нi в чому потреби: нi в iжi, нi в одежi. Чого ж його понесло на край свiту? Нiяк не можу цього зрозумiти.

– Коли б сидiв дома, напевне дожив би до глибокоi старостi, – погодився Генрi.

Бiлл хотiв був щось сказати, та роздумав. Вiн мовчки показав рукою в пiтьму, що стiною обступила iх з усiх бокiв.

Генрi мовчки показав рукою на другу пару i на третю. Палаючi очi мов у коло взяли людей. Вони пересувалися з мiсця на мiсце, зникали i знову загоралися.

Серед собак зростала тривога, i в поривi панiчного страху вони пiдбiгали до самого вогнища й повзали в ногах у людей. Один собака потрапив у вогонь i заскавчав вiд болю й жаху. У повiтрi запахло смаленою шерстю. Коло палаючих очей неспокiйно заворушилося i навiть вiдсунулося трохи далi, але як тiльки собаки вгамувалися, воно знову наблизилося.

– От бiда, Генрi, що нам нiчим стрiляти.

Бiлл докурив люльку й допомiг товаришевi розстелити хутра й укривала на сосновому гiллi, яке вiн розiклав на снiгу ще до вечерi. Генрi щось буркнув i почав роззуватися.

– Скiльки, ти кажеш, лишилося в нас патронiв?

– Три, – вiдповiв Бiлл. – От якби iх було триста! Тодi б я показав тим клятим…

Вiн сердито посварився кулаком туди, де свiтилися очi, i обережно примостив коло вогню своi мокасини.

– Хоч би вже мороз швидше пересiвся, – заговорив вiн знову. – Ось уже два тижнi, як тримаеться п’ятдесят градусiв нижче нуля. Ох, я ж i шкодую, що пустився в цю мандрiвку. Не до душi вона менi. Дорого б я дав, щоб вона вже скiнчилася. Сидiли б ми тепер з тобою коло печi в Мак-Геррi й грали б у карти. Ось чого менi хочеться.

Генрi знову щось муркнув i лiг у свою постiль. Вiн уже задрiмав, як раптом його розбудив голос товариша.