Біле ікло

– Чого я нiяк не можу збагнути, Генрi, так це навiщо цьому молодому чоловiку, будучи лордом, чи ким би вiн не був у себе на батькiвщинi, котрий нiколи не мав пiклуватися про кусок хлiба чи ковдру, навiщо йому знадобилося тягтися у забуте богом мiсце на краю свiту – ось що не вкладаеться у моiй головi.

– Вiн мiг би дожити до сивоi старостi, якби лишився вдома, – погодився Генрi.

Бiлл хотiв був щось сказати, але передумав. Натомiсть вiн вказав на стiну мороку, яка насувалася на них з усiх бокiв. В непрогляднiй темрявi не можна було розгледiти силует, але було видно пару очей, якi свiтилися у темрявi, мов палаючi вуглини.

Генрi кивнув головою на другу пару очей, потiм на третю. Палаючi вогники з’являлися повсюди, оточуючи iх. Час вiд часу пара очей рухалась або щезала, щоб за мить з’явитися знов.

Хвилювання собак все зростало та, охопленi панiкою, вони купчилися бiля самiсiнького вогнища, тулилися, i пiдповзали до нiг людей. В спробi пролiзти, один собака впав на палаючi вуглини, пiсля чого почулося скавучання вiд болю та переляку, а в повiтрi потягло смаленою шерстю.

Метушня на якусь мить спричинила навколо них тривожне метання палаючих очей i навiть примусила iх трiшки вiдступити, але вони знову заспокоiлися, щойно собаки стихли.

– Генрi, набоi нам би зараз стали у пригодi.

Бiлл докурив люльку та заходився допомагати товаришевi розстеляти хутро та ковдри на ялинкових гiлках, якi вiн настелив на снiгу перед вечерею. Генрi охнув та почав розшнуровувати мокасини.

– Скiльки ти сказав набоiв у тебе лишилося? – спитав вiн.

– Три, – почулося у вiдповiдь. – І хотiлося б менi, щоб iх було триста. Тодi б я дав iм пороху понюхати, чорт би iх подрав!

Вiн сердито помахав кулаком у бiк палаючих очей i заходився ставити мокасини перед вогнищем.

– І хотiв би я щоб скiнчилося нарештi це раптове похолодання, – продовжував вiн. – Уже два тижнi як температура тримаеться на мiнус п’ятидесяти. А ще, Генрi, я взагалi жалкую, що вирушив у цю подорож. Не подобаеться менi все це.

Менi якось не по собi. І якщо вже я заговорив про бажання, то скажу, що мрiю, щоб ця подорож скiнчилася i щоб ми з тобою прямо зараз сидiли бiля камiну в Форт-МакГеррi, та грали в крiббiдж – ось чого б менi хотiлося.

Генрi охнув та поповз на постiль. Коли вiн вже задрiмав, його розбудив голос товариша.

– Ось скажи, Генрi, чому собаки пiдпустили чужака i дозволили йому з’iсти рибу? Це мене турбуе.

– Ти занадто багато турбуешся, Бiлле, – почулося у вiдповiдь.