Хто не ризикує

– Враховуючи ваш досвiд, мiстере Вебб, у вас е теорiя, нащо цей загадковий чоловiк скуповуе так багато старовинного срiбла?

– Спершу я вважав, що це випадок вiдмивання грошей, але вiн почав повертатися знов i знов. І це не мае жодного сенсу – якщо вiн, звiсно, не iдiот. Потiм я подумав, що вiн може переплавляти срiбло, але це теж не найкраща iдея, оскiльки зараз вартiсть срiбла падае. Отже, маю зiзнатися, я цiлком спантеличений. Утiм, наша наглядацька рада вирiшила, що я маю повiдомити вас про це.

– Дуже вам дякую, мiстере Вебб.

Але першим, що зробив Вiльям пiсля дзвiнка, був похiд на мiнус перший поверх, де мiстилася нацiональна база даних полiцii. Констебль полiцii, який на вигляд був iще молодшим за нього, вбив iм’я Кена Еппл’ярда у пошук, i за мить список його попереднiх судимостей був у нього в руках. Еппл’ярд справдi був засуджений до шести мiсяцiв за продаж викрадених товарiв. Вiльям iз задоволенням зауважив, що з того часу порушень бiльше не було, хiба що кiлька штрафiв за паркування.

Ламонт розмовляв по телефону, проте жестом запросив Вiльяма присiсти на стiлець навпроти нього. Вiльям знав, що начальник допомагае Інтерполу зi справою про контрабанду дiамантового кiльця, яке вдалося перевезти з Гани до Дубая. Щойно Ламонт поклав слухавку, вiн переключив свою увагу на Вiльяма, який стисло виклав суть справи.

– Босе, як ви гадаете, чого вiн хоче? – запитав Вiльям, коли закiнчив свою доповiдь.

– Не знаю. Але перше, що ти маеш з’ясувати, це його особистiсть, бо до цього моменту ми просто ходимо у пiтьмi.

– З чого менi почати?

– Почни з того, що у тебе е. Пiди до Скарбницi та поговори з Еппл’ярдом. Але обережно. Вiн нещодавно звiльнився, тому йому буде незручно перед колегами. Спробуй вдати iз себе клiента, а не копа.

– Зрозумiв, сер.

– І ще, Вiльяме: чому ти досi не заарештував Черчилля?

– Вiн залiг на дно, сер.

Ламонт усмiхнувся й повернувся до контрабандистiв.

* * *

Вiльям добре знав, де знаходиться Срiбна скарбниця, але спочатку вирiшив поговорити з батьком. Вiн зателефонував йому й запропонував разом пообiдати.

– У мене е година, – вiдповiв сер Джулiан, – але не бiльше.

– У мене теж десь стiльки ж, батьку. До того ж i я можу заплатити тобi два фунти та вiсiм пенсiв.