Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Говорить сам до себе на четверо гонiв заголосно:

– Най я трошки спочину супокоем, бо лиш вдома вкажуся, та й зараз дiдовi роботу найдуть. Таки невiстка, коби здорова, круть-верть та зараз запiворить: «Тату, не сидiть…»

Вiтер грався сивим волоссям дiдовим.

– Але коби зайшли до хати та подивилися. Син на постелi, невiстка на печi, а я з старою – на землi, на соломцi валяемося. А це ж по правдi, а де Бог е? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…

Дiд вставав, рушав до коня. Запрягав. Ходили вони з одного кiнця горба на другий, то вниз, то вгору, затуленi курявою, а борони кусали землю, гуркотiли, роздрапували ii, аби зерну вчинити м’яке ложе.

Іван уже говорив не до себе, до коня:

– Ти не е жаден кiнь, ти пес, ти всi плечi менi обгриз, знак на знаковi, скусав а скусав.

Кiнь тягнув, Іван старався збоку.

– Не сiпай хоть ти мене, бо так мене жите насiпало, що ледве на ногах стою. Я тобi досвiта сиплю овес, ще сам нiчого не iвши. Я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаеш. Ще недавно ти цiлий жмут мого волосся вирвав i пустив пiд ноги в гнiй.

Іван дав пужалком, кiнь ошкiрився, пiддав ходу. Старий за ним, тяжко, розважно.

– Так не можна робити, бо хоть ти дуже красний кiнь, але за це поганий. Так я тебе продати не можу, але якби прийшов до мене святий Юрiй, то, бiгме, подарував би тебе, але з ним ти iшов змii розбивати: робити землю ти нездатен, у тобi спокою нема.

Вiн слинив пальцi, вимивав рану на плечах, присипав порохом. А борони притихли, земля подавалася, розсипувалася.

– Скло залiзло, матерi твоiй! Тепер волочи, а ниви недоробленоi не лишиш, хiба розскочишся у куснi. А ти, небого ниво, малий спасибiг будеш мати з цеi староi кровi, бо стара кров, як старий гнiй, нiц не родить; менi утрата, а тобi нiякого зиску.

Кривуляючи, Дiдух випряг коня, повiв до воза, забалакав уже до сонця:

– Ти, сонце, не захмурюйся на старого, що заборзо робить полудне, старий не мае чим ходити…

Дiд Іван витяг з торби хлiб, солонину та пляшку, вимивав рану горiлкою, вiдiрвав шмат рукава, завив ногу i зав’язав мотузом вiд мiха.

– Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.

Пив горiлку, взяв хлiб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:

– Це хлiб? Зуби здригаються вiд цього макуха, пиймо, Іване, горiлку, вона гладко йде.