Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Зi злостi шпурив хлiбом далеко на рiллю. Потiм задивився на жайворонка, що високо тягнув свою спiвучу нитку.

– Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов i кому взявся спiвати? Оцему обдертому та обгризеному дiдовi? Лети собi геть до неба, скажи свому боговi, що най не посилае менi дурну птаху зi спiвом, бо як вiн такий моцний, най мене в Канаду не засилае. Най твiй бог спiванками мене не гулить, забирайся.

І вiн кинув грудкою землi в жайворонка, та жайворонок ще краще почав спiвати над його головою i не хотiв летiти до бога.

– Ти, пташку, ти нiц а нiц не розумiеш. Насип студеноi роси на мiй сивий волос, бо вiн мене пече кождий, як розжарений дрiт. Моя голова палиться вiд того вогню.

Старий Дiдух рвав з голови сиве волосся та кидав об землю.

– Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати.

Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, вiн неначе западався в землю.

Заходяче сонце застало Івана наверху i несло його тiнь з горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тiнь Іванова, як велетня, схиленого в поясi.

– Ото-с мене, небоже, зiбгав у дугу! Але доки мене ноги носет, то мусиш робити хлiб!

III

Як дiд Іван бабинi чоботи латав

Старий Іван латае бабинi чоботи. Не латае, а зчiплюе докупи. Грiх давати таке дрантя до шевця, та й за крейцар скупо. А баба ж боса-босiсiнька, води до хати внести нi в чiм, як задощить. Сидiв коло лави проти вiкна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву i бiсився, як пес.

Іван: Бiгме, кину в пiч, шпурну у вогонь, та й збувся! Шкiра здривiла, нитки не проткнеш, бо порветься – викинь на гнiй та й плюнь – та й вже!

Приговорюючи до чобiт, старий Дiдух все-таки з великою стараннiстю iх латав. Що провiв нитку через шкiру, то все неспокiйно оглядав, чи не порвалася. Через те робота йшла поволi – Іван сердився.

Іван: Залiзо не шкiра, та й та зшуровуеться, що то говорити. Вже штири роки як купленi. Та ще мусять служити, хоть би там не знати що.

На печi лежала баба – стара Іваниха. Дрiбка жiнки – завбiльшки десятилiтньоi дитини. Кашляла, не переставала.

Іваниха: Божечку, Божечку, найди менi смерть, най я так гiренько не валяюся. Вже-м, вiдай, спокутувала усi грiхи, що нагрiшила. Десь умирають такi, що лиш би iм бути, покидають добро i маетки, а я як отой твердий камiнь, що ‘го нiхто не годен роздавити…

Розпукалася вiд кашлю. Коло баби сидить Андрiйко.