Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Як прийшов з вiйська додому, то не застав нi тата, нi мами, лише хатчину завалену та цей горб. Всього маетку лишив йому тато горба щонайвищого i щонайгiршого над усе сiльське поле. Горб зiяв ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень, – лякав бiлими ямами, з яких баби пiсок вибирали. Нiхто не орав i не сiяв на горбi, крiм дiда Івана, i межi нiякоi на нiм не було.

Однаково – i на коневi, i на дiдовi – жили повиступали, однаково iм обом пiд гору посторонки моцувалися, як струни, однаково з гори волочилися по землi.

Догори кiнь лiзе, як по льоду, а в Івана як коли би хто буком по чолi трiснув – така велика жила напухае йому на чолi. І кiнь, i Іван мiцно тримаються, бо обидва вiдпочили за нiч.

Бiжать вдолину, лишають за собою слiди колiс, копит i широчезних п’ят Іванових. Придорожне зiлля i бадилля гойдаеться, вихолiтуеться на всi боки за возом i скидае росу на тi слiди. Згори кiнь виглядае, як би Іван його повiсив на нашильнику за якусь велику провину, а лiва рука Івана обвиваеться сiттю жил, як ланцюгом iз синьоi сталi.

Раптом серед найбiльшого розгону, на самiй серединi гори, Іван починае налягати на ногу i спирати коня.

Випрягаеться. Грозить кулаком коневi i накульгуе вбiк. Сiдае коло дороги, бере ногу в руки i слинить, аби найти те мiсце, де будяк забився.

Говорить спересердя:

– Та цю ногу сапою шкребчи, не ти ii слиною промивай.

Односелець Івана, молодий газда, зв’язуе борони одна до другоi, пiдсмiхаеться з дiда:

– Дiду Іване, а батогом того борозного, най бiжить, коли овес поiдае…

Іван, що здавна привик до таких смiхованцiв, спокiйно витягуе будяка далi.

Будяк не пiддаеться. Дiд Іван кулаком заганяе його в ногу i, встаючи, каже:

– Не бiйся, вигниеш, то й сам випадеш, а я не маю часу з тобою панькатися…

Обидва, дiд з конем, довозять гнiй пiд горб. Потiм дiд випрягаеться, кiнь спочивае, а Іван набирае гнiй у мiшок i несе його наверх.

Сходить сонце – кидае Іванову тiнь з мiшком далеко на польовi гони. На долiшнi ниви з горба спадае голосний дiдiв крик – розсердився на мiшка:

– Е-ех, мой, як тобою грену, та й по нитцi розлетишся, який же-с тежкий!

Але не гримае, бо шкодуе мiха, поволi спускае iз плечей на землю.

Б’е палi, б’е кiлля, обкладае гноем свою частку довкола, аби дощi не сполiкували гною, не зносили його в яруги.

Починаеться робота.

II

Як дiд Іван говорив з полем, з конем, з сонцем, з жайворонком i Господом Богом…

Старий сидить на горбi, поклав граблi коло себе, закурив люльку.