Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

– Це Сидорiв, царство йому небесне, меншенький, мiзинчик, лiт на двадцять менший за мене, та вже йому цвинтарним насiнням запахло – не протовпишся за тими молодими на цвинтар.

– Ну, так пропустимо це пацаня поперед себе, коли воно на ладан дише, чи нехай в чергу стае?

– Всi рiвнi перед Богом.

І коли вiн сидiв на ослiнчику, а меткi руки перукаря мiцно тримали його сиву голову, старий Никiн хрипiв своiм беззубим ротом:

– Гонучко, придумай-но Левковi пiдходящу зачiску для домовини.

А сусiд Никонiв докинув:

– Щоб не соромно було лежати в такiй почестi, коли над тобою псалтир читають i на вшивання не кличуть, – лежи собi та салом запасайся.

Проте найдошкульнiшими були бабськi плiтки-балачки. Сусiдки, куми, свахи сидiли за довгим столом у глибинi хати й тихенько душилися од смiху. А Маройка бiгала вiд клiента до жiнок, пильнуючи за всiм, усiм раду давала: сусiдки i свахи скубли пух iз гусячого пiр’я – повнiсiнький мiшок обперся об довгу нiжку стола.

– Секлето, а ти не знаеш, котрий це раз помирае Левко Сердюк?

– Не знаю, щось не везе йому, бiдному, не може вмерти.

– Кажуть, усi стеариновi свiчки закупив.

– І заздалегiдь батюшку задобрив.

Од жiночого смiху гусячий пух розлiтаеться по хатi. Маройка соромить сусiдок, кумiв i свах, регiт вщухае, аж коли Левко не прокашлюеться вiд пуху, а потiм жiноцтво знов пiдстьобуе старого:

– Так, так, сусiдонько. Вчора була в крамницi, хотiла марлi на завiски купити, а продавщиця менi: «Дiд Левко всюсiньку закупив, збираеться помирати i хоче, щоб марля була у два слоi».

– І хустини за ним не докупишся: збираеться гробарям не якi-небудь простенькi хусточки, а все шерстянi та шовковi…

…Онука Оксана порядкуе в Левковiй хатi, жовтою глиною мастить долiвку, пiдводить охрою пiд стiнами, трусить татарським зiллям i луговою м’ятою, протирае цiлий iконостас фотографiй – господа готуеться до приiзду гостей.

А дiд Левко покашлюе на подвiр’i – не дае спокою ядуха. Вiн щойно закiнчив збивати труну. Вона готова i цiлiсiнька лежить перед ним i вабить у свое сосново-кленово-вербове лоно.

Дiд повертае ii на всi боки, ще i ще забивае цвяхи, щоб бува не розскочилася там, на тому невiдомому пiдземному свiтi. Дiд веселий i задоволений: нарештi вiн домiгся свого, труна нiби вже е, жаль, поки що дощок не вистачае на вiко. Лiзе вiн на горище, тягне звiдти добрий оберемок пахучого сiна i мостить його в трунi.

– Бач, – кивае Горпина до Оксани, – боiться твiй дiдок боки нам’яти на тому свiтi.