Божественна комедія

121 Тут всi – вiд Ганелона-лиходiя

До того, хто болонцям ключ однiс,

Як пойняла Фаенцу сонна мрiя».

124 Пiшли ми, й враз вождю я руку стис,

Уздрiли двох, вморожених в крижину, —

З них верхнiй капшуком на нижнiм звис

127 І, як вмирущий з голоду в хлiбину,

Несамовито вгризся в мiсце, де

Із черепа заходить мозок в спину.

130 І не лютiш, помщаючись, Тiдей

Пив Меналiппа кров зi скронь гарячу,

Нiж цей впивавсь у вмiстище iдей.

133 «О ти, що виявляеш лють звiрячу,

Гризучи голову в страшнiй грозьбi,

Скажи менi, – сказав я, – хай побачу,

136 Чи справедливий ти в своiй злобi.

Хто ти, скажи, й якiй ти мстиш мерзотi, —

І в свiтi дещо я зроблю тобi,

139 Поки не всохне мiй язик у ротi».

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1 Пiднявши рота вiд страшноi страви

Й волоссям жертви з губ утерши кров,

Цей грiшник припинив бенкет кривавий

4 І так почав: «Мене ти хочеш знов

Вернуть у розпач, що пече незгасно

Вiд думки лиш самоi – не розмов.

7 Коли ж на зрадника, якого сласно

Гризу, впаде це сiм’я вiдкриттям, —

Мовлять я й плакать ладен одночасно.

10 Не знаю, хто ти е i як вiдтам

Попав сюди, а що твое колiно

З Флоренцii – з вимови чую сам.

13 Тож знай, що я був графом Уголiно,

Архiепископом Рудж’ерi – цей;

Ворожiсть нас тут в’яже воедино.

16 Як вiн мене брехливiстю рацей,

Яким так вiрив я, призвiв до смертi, —

Усi наслухалися цих вiстей.

19 Але нiхто в щоденнiй коловертi

Не знав, яка була та смерть страшна.

Про ницiсть слухай-но слова одвертi.

22 В вузеньку шпарочку, замiсть вiкна,

У вежi, що Голодною зоветься

Та багатьох ув’язнюе вона,

25 Я бачив, мiсяць безлiч раз дереться,

Коли злий сон душi порушив стан, —

Повiвши, що зазнать нам доведеться.

28 Приснився цей менi владар i пан,

Вiн вовка гнав з вовчатами на гору,

Що Лукку затуляе вiд пiзан.

31 Спустили i хортiв, порвавши швору, —

Усi Гваландi, та й Сiсмондi всi

Й Ланфранкi мчали в цю жахливу пору,

34 Та й знищили в безжальностi усiй

З малими й батька, що звивався диба;

В кровi ходили, наче по росi.

37 Я пiдхопивсь, i стисла горя глиба,

Бо плакали ввi снi моi малi,

Також ув’язненi, й просили хлiба.

40 Жорстокий ти, коли своi жалi

Словами кiлькома лише обмежив,

Не плакав, – та чи й плачеш взагалi?

43 Попрокидалися, i кожен стежив,

Коли тюремник принесе обiд,

Але той сон усiм серця бентежив.