Божественна комедія

19 Звернувши зiр в бiк музики рiзкоi

Й побачивши немов громаддя веж,

Я: «Вождю, тiнь фортецi то якоi?»

22 І вiн менi: «Уяву не бентеж,

То далина тебе ввела в оману,

Ти ж хочеш бачити i в пiтьмi теж.

25 От станем ближче, вийде все з туману,

І сумнiви розвiються умить.

Отож тебе я й пiдганяти стану. —

28 Почав, за руки взявши, говорить: —

Щоб знову в прикрий не упав обман ти

Й даремно не лякався тих страхiть,

31 Тож знай, що то не вежi, а гiганти

До пупа видимi навкруг жерла.

Ми пiдiйшли уже. Тепер поглянь ти».

34 Як, поки хмарна розтае iмла,

Наш зiр у темрявi ще неглибокiй

Те розрiзня, де досi муть була,

37 Так ми пiшли по стежцi неширокiй,

Спускаючись у ще хмурнiший край,

І меншав мiй обман, i рiс неспокiй,

40 Бо, мов у вежах вся стiна стара

В Монтереджоне, як ведеш очима, —

Криничний так обстали грiзно край

43 Тi вежi, половина тiла зрима

Жахних гiгантiв, що донинi iм

Грозить Юпiтер, в час, коли вiн грима.

46 Угадував я пiд лицем страшним

І плечi, й груди, й живота частину,

І руки понад краем кам’яним.

49 Природа, створюючи без упину

Істоти рiзнi, права все ж, свята,

Катiв не давши Марсовi в дружину.

52 А, творячи слона або кита,

Не каеться, вдоволена собою,

І в цьому видна мудра простота.

55 Коли ж до сили разом iз злобою

Бувае додаеться й ум тямкий, —

Людина позбавляеться спокою.

58 Був грубий в нього й довгий вид такий,

Як шишка близ Петра святого в Римi;

Належних розмiрiв були й кiстки.

61 До лоба в половинi тiла зримiй

Один на одному б не дотяглись

Три фризи, велетнi цi незборимi.

64 Вiд стегон тридцять п’ядей би вляглись

До мiсця – так прикидував кришталь мiй, —

Де щiльно застiбки в плащi зiйшлись.

67 «Рафель маi амек iзабi альмi!» —

Оглушно заревiв страшенний рот,

Не назвичаений в нiжнiшiй псалмi.

70 І вождь до нього: «Душе нечеснот,

За рiг берися, ним ти краще скажеш,

Як мучить злiсть чи iнша iз гризот.

73 Обмацай шию i на нiй пов’яжеш

Дебелий ремiнь, душе туману,

Тодi i рiг на ньому ти пiдважиш. —

76 До мене ж: – Це Немврод. Свою вину

Вiн зна. Через дiла його нiкчемнi

Ми маем в свiтi мову не одну.

79 Та годi з нас: розмови з ним даремнi,

Бо як йому нiкого не збагнуть,

Так i його слова для iнших темнi».

82 Ми подались лiворуч в дальшу путь

Й побачили за пострiл арбалета

Гiганта, що його долала лють.