Божественна комедія

7 Як сицилiйський бик, чий рев вчувався

На зойк того – i так тому i слiд, —

Хто пильно збудувать його старався,

10 Ревiв стогнанням жертв його обид,

Хоч, бувши зроблений увесь iз мiдi,

Здавалось, од страждань та болiв, блiд, —

13 Так, замкненi в палаючiм болiдi,

Говiрку позичаючи в огнi,

Слова з’являлись у туманнiм видi,

16 Та зрештою собi шляхи яснi

На вiстрi язика знайшли в проходi,

І ринули розбiрнi й голоснi, —

19 Й почули ми: «О ти, хто в нашiм родi

Ломбардськiм щойно чiтко говорив,

Сказавши: «Йди лишень, iз мене годi», —

22 Я б, може, пiзно просьбу повторив,

Не пожалiй спинитись на хвилину,

Як не жалiю я, хоч би й згорiв.

25 Як зараз впав ти в цю слiпу краiну, —

Вгорi ж зосталась люба сторона

Латинська, що я втратив за провину, —

28 Скажи, чи мир в Романьi, чи вiйна?

Од гiр, де Тiбр почавсь, до стiн урбiнця

Лежить моя вiтчизна чарiвна».

31 Я ще уваги повен був по вiнця,

Коли мiй вождь iз доторком легким

Сказав: «Промов йому, вшануй латинця».

34 І тут я волю дав словам таким

Без затримок тривалих чи обманiв:

«О душе, скована вогнем палким!

37 Твоя Романья вся в серцях тиранiв

Без воен неспроможна й дня прожить,

А нинi меч нiкого там не зранив.

40 Равенна, як ранiш, така ж лежить,

У нiй орел Поленти загнiздився,

І Черв’я пiд крилом його дрижить.

43 А край, що зрештою оборонився,

Де лiг француз кладовищем сумним,

В зелених лапах нинi опинився.

46 А пес Веруккйо з песиком своiм,

Якi Монтанью вбили так мiзерно,

Скриплять зубами над шматком смачним.

49 Мiста ж бiля Ламоне та Сантерно

Пiд юним левом бiлого герба,

Що зазiхае на добро пажерно.

52 Той край, де Савйо ллеться з-пiд горба,

Лежить собi мiж долом та горою,

Немов мiж волею й ярмом раба.

55 Але прошу тебе передi мною

Вiдвертим бути, як я щойно був,

Щоб не забувсь ти пам’яттю людською».

58 Вогонь, мугикнувши, iзнов хитнув

Своiм колючим вiстрям, i, не знаю,

Як саме сталось, зрештою загув:

61 «Якби я вiрив, що вiдповiдаю

Тому, хто знов побачить бiлий свiт,

То мiй вогонь би не тремтiв без краю.

64 Та ми терпiти будем вiчний гнiт,

Тож вiддаватись нiчого химерам, —

Не боячись ганьби, я дам одвiт.

67 Я воiном був, потiм кордильером,

Повiривши у мотуз рятiвний,

І вiру цю святим сповило б флером.

70 Якби мене наш пастир головний

Не спокусив – хай злом йому помститься! —

Я розповiм, як стався грiх страшний.