Божественна комедія

112 Я бачив – лiкоть у пахву ввiйшов

І довшi лапи у змii робились,

В людини ж руки йшли у глибший схов.

115 Двi заднi лапи у змii скрутились

І вкупi стали членом потайним,

В нещасного ж двi лапи утворились.

118 Вкривав обох iх кольором новим

І переносив пасмами волосся

З одноi голови на другу дим.

121 Одне з них впало, друге пiдвелося,

Та iх в’язав близьких очей огонь

В якiм мiняння пик розпочалося.

124 Той, хто стояв, розтяг лице до скронь,

І з зайвих решток речовин прилежних

Два вуха стало в розмiрi долонь.

127 Що ж не сповзло назад з причин, залежних

Вiд обсягу, те збилось в носа гак

Та ще у губи розмiрiв належних.

130 Той, хто лежав, свiй писок витяг так,

Що вуха вмить зайшли в покров лиснючий —

Подiбне робить з рiжками слимак.

133 Язик, в людини цiльний, балакучий,

Розпався навпiл, а жало, як е,

Стяглося, й зник раптово дим тягучий.

136 Душа, що втратила лице свое,

З сичанням голосним повзе тропою,

А той, заговоривши, вслiд плюе.

139 Вiн, повернувшись спиною новою,

До iншого: «Хай Бозо, як i я,

Поповзае стезею коловою!»

142 Так бачив я мiж сьомого смiття,

Що змiнювалось все й мiнилось гидко,

Й списав, можливо, щось не до пуття.

145 Хоч стомленим очам не дуже видко,

Й мiй дух бентежився, в своi круги

Не так тi двое тiней зникли швидко,

148 Щоб не впiзнав я Пуччо Шкутильги, —

Із трьох лиш вiн був при своiм суцiллi

І не позбувся виду чи ноги.

151 А другий – той, за ким скорблять в Гавiллi.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА

1 Радiй, Фйоренцо, ти така велика,

Що на землi й на морi б’еш крилом,

Та йде i в Пеклi слава стоязика!

4 Увагу помiж злодiiв п’ятьом

Вiддав я вродженцям твоiм, якими

Ти б не пишалась; криюсь я стидом.

7 Коли у снi годинами нiчними,

Насниш ти правду, взнаеш, що за змiн

Ждуть жителi у Прато й iншi з ними.

10 Раз мае статись щось (хоч би й загин!),

То хай би якнайшвидше мав вiн статись!

Бо тим вiн тяжчий, чим пiзнiший вiн.

13 Ми рушили; як мусили спускатись

На дно уступами, – по них тепер

Удвох з вождем ми мали видиратись.

16 І тут, мiж трiщин, каменiв печер

Ми здерлись на стежину самiтную, —

Нога не йшла, щоб лiкоть не пiдпер.

19 Засумував тодi й тепер сумую,

Вернувши мислю бачених в юрбi,

І серце якомога я гальмую,

22 Щоб керiвник був у його судьбi,

Й коли опорою зоря жива е

Чи лiпший хтось, – не заздрю я собi.