Божественна комедія

49 І поки я втупляв своi в них очi,

Враз виповз шестиногий змiй гидкий

Та на одного з них як не пiдскоче!

52 В середнi лапи вiн забрав боки,

Переднiми перехопивши кистi,

А там обидвi укусив щоки

55 І заднiми вiн стегна стис нечистi,

Мiж обома протнув свого хвоста,

І вгору звiвсь по спинi всiй костистiй.

58 Так плющ до стовбура не прироста,

Не глушить так, як ця гидка тварюка

Притиснулась до людського хребта.

61 Злились, як вiск, людина i гадюка,

І постае в очах в нас не загин —

Забарвлених iнакше тiл сполука.

64 Так барви зазнають в багаттi змiн,

Поки огонь не встиг папiр пожерти, —

Уже не бiлий, ще й не чорний вiн.

67 А iншi два, пiзнавши образ стертий,

Волали: «Як, Аньеле, ти змiнивсь!

Поглянь, – не два i не один тепер ти!»

70 На мiсцi двох единий лик з’явивсь,

Бо й голови зiмкнулися в едину,

І вид новий од давнього рiзнивсь.

73 Руками лапи стали в ту хвилину,

Й не розпiзнаете, хоч як б’етесь,

Живiт, литки, i стегна, й груди, й спину.

76 Колишнiй вигляд зник, розвiявсь десь,

І образ «Два й нiхто», що небезпеку

В собi ховав, змiнився геть увесь.

79 Мов ящiрка, що в нестерпучу спеку

Десь блимне блискавкою серед дня,

Перебiгавши стежку недалеку.

82 Так, звiдкись вистрибнувши, змiеня

На одного й останнiх двох насiло,

Все чорно-сине, наче перченя,

85 Вп’ялось в те мiсце, котре нам служило

Найпершим живлення провiдником,

А потiм впало вниз до нiг безсило.

88 Укушений аж остовпiв притьмом,

Стояв, дививсь на змiйку, позiхавши,

Як вражений недугою чи сном.

91 У змiйку – вiн, та – в нього зiр втуплявши,

Обое дим пускали всiм на страх,

Вiн – з рани, змiйка з пащi видiлявши.

94 Тож хай мовчить Лукан у тих мiсцях,

Де в нього зник Сабелл i з ним Нассiдiй,

Хай слуха, про який повiм я жах.

97 Про Кадма й Аретузу хай Овiдiй

Мовчить, що на ручай та на змiю

Їх обернув, – не з мене буть завидi, —

100 Бо двi iстоти у однiм строю

Вiн не мiняв, у нього два сосуди

Взаемно не мiняли суть свою.

103 Тут безперервно змiни йшли усюди:

З хвоста в гадюки вила рознялись,

Той ноги звiв, пiднявши iх по груди.

106 Голiнки й стегна щiльно так злились,

Що вже нiхто не мiг би й пригадати,

Чи щiлина й була мiж них колись.

109 Хвiст набирав все бiльш тiеi втрати,

Що той зазнав, а шкiрний в них покров —

В змii м’який, а в мужа став лускатий.