Божественна комедія

10 Й вертаеться, в сумний запавши стан,

Але отямившися вiд удару,

Виходить знов i крiзь надiй туман

13 Вiн бачить: свiт змiнився, мов од чару,

І радiсно береться знов до справ —

Попастися жене свою отару.

16 Так вчитель мiй страху менi нагнав,

Як на виду побачив я морщини,

Та вiн бальзаму ранi серця дав.

19 Уже ми вийшли на моста руiни,

Й звернув до мене вождь лице ясне,

Що перше в нього бачив край долини.

22 Вiн, озирнувши груддя кам’яне,

І, начебто порадившись з собою,

Розкрив обiйми i обняв мене.

25 Мов хто не скiнчив з справою одною,

А дальшу взяв уже до голови,

Так вiн, мене пiднiсши над стiною

28 Уступу, намiчав уступ новий,

Казавши: «Став на цей ти камiнь ногу,

Та перше спробуй, може, вiн кривий?»

31 Нiхто в плащi цю б не пройшов дорогу,

Бо ледве й ми повзли на брили з брил,

Вiн – легко, я ж спирався на пiдмогу,

34 Якби iз цього боку шлях на схил

Не був коротший тих, що iх долають,

Як вождь – не знаю, я ж – позбувся б сил.

37 Але тому, що Лихосхови мають

Покатiсть до криничного жерла,

Виходить, що вони стiну здiймають,

40 Щоб не однакова увись була.

Там врештi ми спинились, де кремнистий

Стрiмчак повис, як ламана скала.

43 Став подих в мене кволий та нечистий,

Поки спромiгся я шпиля дiстать,

І мусив стомлений на камiнь сiсти.

46 «Тепер не час тобi ледарювать, —

Сказав учитель, – слави нi перина,

Нi подушка не в силi дарувать.

49 Коли бере безславних домовина,

Вони такий же залишають слiд,

Як дим в повiтрi чи на хвилях пiна.

52 Зведися ж: втому подолати слiд

В душi, яка здолае зло природи,

Як плоть важка не призведе до бiд.

55 Ми маемо зiйти на довшi сходи;

Не досить нам лишити цi мiсця,

Якщо зi мною певно дiйдеш згоди».

58 І звiвсь я, вдаючи, нiби моя

Бадьорiсть бiльша, нiж була на дiлi,

Й сказав: «Рушай, бо сповнивсь моцi я!»

61 Ми вирушили по ще менш похилiй

Урвистiй скелi, по якiй iти

Було ще важче, нiж на першiй брилi.

64 Я розмовляв, щоб очi одвести,

Аж з ями голос раптом стало чути,

Та слiв нiяк не мiг я осягти.

67 То дивно, що не в силах був збагнути,

Бо ж на мосту стояв, якраз над ним.

А голос був розгнiваний i лютий.

70 І я нагнувся, та очам живим

Крiзь пiтьму не пройти до дна жахного,

І я: «Учителю мiй, перейдiм

73 На другий бiк, спустiмся з мосту цього,

Бо хоч я звiдси й чую – слух ступiв,

Хоч i дивлюсь – не бачу ж я нiчого.