Божественна комедія

94 І я до них: «Я народився й зрiс

Над любим Арно, у великiм мiстi,

Те саме тiло я й сюди принiс.

97 Хто ж ви такi, що муки пломенистi,

У вас, я бачу, по щоках струмлять?

Чому на вас цi тягарi злотистi?»

100 Один вiдмовив: «Так ваги гримлять

У жовтiй та свинцевiй оболонцi,

Що терези вiд гир тяжких скриплять.

103 Ми з ним брати-веселуни, болонцi,

Я – Каталано, Лодерiнго – вiн;

Закликанi як миру охоронцi

106 До тебе в землю; слiд, щоб був один,

А ми удвох служили так завзято,

Що Гардiнго не видно з-пiд руiн.

109 Почав я: «О братове, вас узято…»

Й замовк, побачивши, що в три коли

Людину долi до землi прип’ято.

112 Мене помiтив, зойки вмить зросли

Крiзь довге бородище чорно-сине.

Брат Каталано вчув той крик хули

115 І мовив: «Цей, чий стогiн знизу лине,

Упевнив фарисеiв сонм слiпий,

Що краще хай один за всiх загине…

118 Лежить вiн, голий, впоперек тропи

І терпить болi пiд важким ходiнням

Вiд натискання кожноi стопи.

121 Карався й тесть тим способом незмiнним,

І радники, що слухались iх слiв

І стали для евреiв злим насiнням».

124 Я бачив, як того, хто так терпiв,

Із здивуванням розглядав Вiргiлiй,

Розп’ятого, який довiчно скнiв.

127 А там звернув слова до брата милi:

«Скажи, як добре ставлення твое,

Чи вихiд е якийсь на правiм схилi,

130 Щоб швидше на бажання йти свое

І чорних ангелiв нам не просити

Знести туди, де мiст який не е?»

133 Сказав: «Скорiш, нiж можна уявити.

Тут е стiна великоi гряди,

Що ям перетинае ряд розбитий.

136 Стiна ж та обвалилась, i туди

Ви можете пiднятись по руiнi,

Що вкрила схили й дно пiсля бiди».

139 Постояв вождь i по малiй хвилинi

Менi сказав: «Молов казки дурнi

Той чорт, що гаком грiшних бив по спинi».

142 І брат: «В Болоньi лiчено менi

Грiхи диявола, iх цiлу зливу

Наведено. Вiн – кат, отець брехнi».

145 З обличчям, перекошеним од гнiву,

Ходою вождь широкою пiшов;

І, кинувши юрбу, сумну й тужливу,

148 Ступив я в слiд вождевих пiдошов.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

1 Пори тiеi в молодому роцi,

Коли пiд Водолiем Сонце йде

І ночi дням здають частину моцi,

4 Коли полотна паморозь кладе,

Мов бiлий брат ii, в поля просторi,

Та довго iм не влежати нiде, —

7 У селянина ж порожньо в коморi,

То вiн iде й глядить, i бачить лан

Весь бiлий, i об поли б’е у горi.