Божественна комедія

64 Тодi цей дух ногами замахав,

А там почав так жалiсно зiтхати

Й казать: «Навiщо ж ти мене чiпав?

67 Коли ти так хотiв про мене взнати,

Що не злякали прiрви кам’янi,

То знай, що я вдягав розкiшнi шати,

70 Що ведмедиха – мати е менi,

Що сам я пiклувавсь про ведмежаток,

Копив добро – тепер я в гаманi.

73 Пiд головою в мене тут – з десяток

Таких, хто симонiею грiшив,

Кому камiння не пече вже п’яток.

76 Давно б поверхню цю я залишив,

Коли б з’явився той, кого з тобою

Я сплутав, як уперш заговорив.

79 Та довше я стою сторч головою,

Пожежу чуючи в ногах лиху,

Анiж йому призначено судьбою.

82 Бо пiсля нього весь в гидкiм грiху

Вiд заходу йде пастир без закону, —

Той всiх обгонить на своiм шляху.

85 Новiтньому подiбний Іасону,

Описаному в Маккавеiв, вiн

Французького пiдтримку знайде трону».

88 Не знаю, може, злий був мiй учин,

Слова ж на вiдповiдь були готовi:

«Якого скарбу ждав, скажи, взамiн

91 Господь наш, як святому дав Петровi

Своi ключi? Наказ вiн мовив свiй:

«Іди за мною!» – та й по цьому словi.

94 Петру та iншим не платив Матвiй

Нi злотом, нi срiблом, як обережно

Посiв вiн мiсце по душi кривiй.

97 Тож стiй отут, бо скараний належно

З чужим добром грабованим стирчи,

Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно.

100 Якби не так я шанував ключi,

Поважанi для всiх людей путящих,

Гаптованi у тебе на парчi,

103 To я б удавсь до виразiв ще тяжчих,

Бо кривдить землю всю ваш хижий хист,

Пiдносить гiрших, в грязь ввергае кращих.

106 Вас, пастирi, вже знав евангелiст

В тiй, що на водах возсiда, байдужа,

Лиш блудствуе з царями з рiзних мiст.

109 А в нiй, семиголовiй, сила дужа

На десять рогiв сяяла свята

Аж поки шлюбного любила мужа.

112 Тепер в вас вiра срiбна й золота;

Вiдмiна та в вас од iдоловiра,

Що в нього Бог один, а в вас – до ста…

115 О Константине, тож не купiль щира,

А дар твiй папi зло вчинив тяжке,

Що до багатства в них пропала мiра».

118 І поки я спiвав йому таке,

Вiд сорому чи лютi в хриплiм ревi,

Ногами виробляв вiн щось бридке.

121 Гадаю, що сподобавсь вожаевi,

Бо слухав вiн моiх уважно слiв:

Були вони правдивi i життевi.

124 І тут руками вiн мене обвив,

До серця пригорнув, понiс угору

По тiй дорозi, що й сюди привiв.

127 Пронiс мене крiзь путь круту, сувору

Аж на високий арковий карниз,

Де вид у п’ятий схов одкрився зору.