Божественна комедія

37 Онук вiн чеснотливоi Гвальдради,

Ім’я мав Гвiдо Гверра, – i щокрок

Мечем i розумом всiм нiс вiдради.

40 А той, що ледь ступае на пiсок, —

Тегг’яйо Альдобрандi, уславляти

Повинен свiт це ймення до зiрок,

43 І я, що з ними на хрестi розп’ятий,

Був Рустiкуччi Якопо; в грiхах

Найбiльше винен шлюб мiй тричi клятий».

46 Якби не риск згорiти в пломiнцях,

Обняв би тiнi я, – мiй друг учений

Зрадiв би, мабуть, – взяв же гору жах

49 Над намiром зiйти в пiсок палений

Із нашого твердого укриття

Пiд огневiй клекочучий, скажений.

52 І я почав: «Не гордiсть – спiвчуття

До вас у цiй вогненнiй хуртовинi

Та ще скорботу мiг почути я,

55 Коли мiй пан, уздрiвши вас в пустинi,

Сказав слова, з яких я осягнув,

Що юрми йдуть таких, якi ви нинi.

58 Я з вашоi землi; iще малим я був,

А поважанi ймення вашi в душу

З пошаною й любов’ю я замкнув.

61 Лишу я тут пекельну жовч i рушу

По яблуко солодке, молоде

Од вожая: у глиб зiйти ще мушу».

64 «Хай тiло довго ще твое веде

Душа, – вiдмовив опiками вкритий, —

Хай свiтла слава перед тебе йде!

67 Але, скажи, чи дозволенно жити

Ще в нашiм мiстi лицарства взiрцям.

Чи мусять, вигнанi, комусь служити?

70 Гульельм Борсьере, що ступае там,

Повiдав дещо, бо звiдтiль недавно,

Й не радi ми були земним вiстям».

73 «Новi людцi, збагаченi безславно,

В пиху та розкiш у тобi вдались,

Флоренцiе, й скорбиш ти безугавно!» —

76 Так я гукнув, чоло пiднявши ввись,

І три душi перезирнулись пильно,

Мов тi, якi на iстинi зiйшлись.

79 «Коли ти можеш легко так i сильно, —

Вiдмовили вони, – розповiдать,

Щасливий ти, що промовляеш вiльно.

82 Як з мiсць жаху, де нам вiки страждать,

Пiднiмешся на зорянi дороги

І зможеш «Я там був» усiм сказать,

85 Скажи, щоб знали нас хати й чертоги».

Вони побiгли втрьох, за тiнню тiнь,

І крилами здались менi iх ноги.

88 Скорiш, нiж вимовляеться «амiнь»,

Тi душi щезли в огнянiм покровi.

Мiй вчитель рушив знов у далечiнь.

91 Я йшов за ним, коли почув раптовi

Десь близько клекотання й шум струмин,

Що Перешкодою були розмовi.

94 Мов рiчка та, що мае шлях один

Вiд Монте-Везо в напрямi до сходу

По лiвому нагiр’ю Апеннiн

97 (Звуть Аквакета ту в верхiв’ях воду),

А далi по хребту мiж скелi мчить,

Втрача в Форлi iм’я, та не природу,

100 Й пiд мурами монастиря шумить

В Сан-Бенедетто, спуск там до долини,

Де тисяча б могла принаймнi жить.