Божественна комедія

91 Але був сам, коли усi жадали

Фйоренцi i руiни, й всяких бiд.

Сам проти всiх був, непохитний, сталий».

94 «Ах, угамувався врештi ваш би рiд! —

Я побажав. – Знiмiть же пута з мови,

Пiд iх вагою я неначе зблiд.

97 Як я гадаю, зiр у вас готовий

Побачить, що з собою час несе,

Сучаснiсть же огорнута в покрови».

100 «Як тi, хто кепсько бачить, зрим ми все, —

Сказав вiн, – що вiддалене вiд ока:

Всевишнiй вождь дае нам свiтло се.

103 Коли ж близьке воно, то зависока

Нам ця завада; без вiстей од вас

Рiка знання про свiт в нас неглибока.

104 Отож ти розумiеш, що запас

Всiх наших знань загибель жде едина,

Коли замкнеться хiд в майбутнiй час».

109 І каючись, мов то моя провина,

Вiдмовив я: «Скажiть тому, хто впав,

Щоб не оплакував живого сина.

112 Не вiдповiв я через безлiч справ,

В мою бо душу сумнiв труту крапав,

Що з неi розум ледве врятував».

115 І мiй учитель тут мене поквапив,

І поспiшив я духа розпитать,

Хто з ним iще у цi гроби потрапив.

118 І вiн: «Душ з тисячу – чимала рать;

Є Федерiко Другий, а крiм нього —

Ще Кардинал; не варт i рахувать».

121 Вiн щез, i до поета я старого

Вернувсь у хвилюваннi – мова ця

Передвiщала безлiч зла нового.

124 Вiн вирушив, i я – в слiди спiвця.

Йдучи вiн запитав: «Про що турботи?»

І я йому вiдкрився до кiнця.

127 «Запам’ятай все мовлене навпроти

Твоеi долi, – наказав мудрець.

Звiв палець, – та дiзнайся ось про що ти:

130 Лиш ставши перед любим для сердець

Промiнням зiр, що бачать все правдиво,

Життя свого ти взнаеш реченець».

133 Сказавши це, вiн повернув налiво,

Й пiшли ми до середини, де був

Крутий обрив, що бiг згори стрiмливо,

136 А звiдти сморiд нестерпучий тхнув.

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

1 Ми пругом вужчим перейшли й тiснiшим,

Який складався з диких валунiв,

Спинившись над проваллям ще жахнiшим.

4 Вiд смороду, який весь час валив

З безоднi чорноi невпинним плином,

З нас кожен заховатися волiв

7 За вiко гробу з написом нетлiнним:

«Це папи Анастасiя тюрма,

Що впав у ересь слiдом за Фотiном».

10 «Іти нам вниз можливостi нема,

Аж поки нюх не звикне до гидоти,

А там для нас вже буде все дарма», —

13 Так вчитель мiй, i я на те: «А доти

Щось роз’ясни менi, щоб час не йшов

Намарне». Й вiн: «Та я не проти.

16 Мiй сину, мiж скелястих цих основ, —

Почав вiн мову, – мiстяться три кола,

Що вужчають, бiжучи стрiмголов.