Божественна комедія

7 Стояв на стежцi я, що неосяжно

Збiгала вниз, в те урвище сумне,

Де лемент мук вiдгримував протяжно.

10 Таке в густiм туманi неясне

Було воно, що зiр мiй недолугий

Не мiг сягнуть крiзь марево жахне.

13 «Тепер ми зiйдемо в слiпi округи, —

Сказав поет i на обличчi зблiд, —

Я буду перший, а ти будеш другий».

16 І я, уздрiвши сполотнiлий вид,

Сказав: «Чи зважусь, коли й ти стерявся,

Ти ж завжди захищав мене од бiд!»

19 І вiн: «Злощасних репет увiгнався

Ізнизу так, що вкрив лице блiде

Тим жалем, що тобi вiн жахом здався.

22 Але ходiм, бо довгий шлях не жде».

Так вiн сказав та й уступив зi мною

У перше коло, що круг прiрви йде.

25 Тут, стежачи за пiтьмою нiмою,

Я не почув нi скарг, нi нарiкань, —

Самi зiтхання коливали млою:

28 Їх збуджувала туга без страждань

У стовпищi, в якiм не розрiзняеш

Дiтей, жiнок, мужiв усяких звань.

31 І добрий вчитель мiй: «Ти не питаеш,

Це що за духи, на яких глядиш?

То знай, ще поки далi не ступаеш,

34 Що це не грiшних душ хисткий комиш,

А тi, хто без хрещальноi поради

Не знали, що спасае найпевнiш.

37 Їм християнськi не лились вiдради,

Було чуже iм Божество само, —

Я увiходжу теж до iх громади.

40 Це незнання – едине нам гальмо,

Й ми тим караемось за цю невдачу,

Що без надiй жаданням живемо».

43 І жаль узяв, що в Лiмбi тут побачу

Я тих, кому пошану всiм здаю

За видатнi дiла й величну вдачу.

46 «Скажи, учителю, скажи, вождю, —

Почав я, щоб змiцнитися у вiрi,

Яка являе для брехнi суддю.

49 Невже тут по заслузi чи офiрi

Нiхто блаженства не досяг цiлком?»

І вiн на цi слова, i темнi й щирi,

52 Вiдмовив: «Бувши тут ще новаком,

Я бачив, як зiйшов сюди властитель,

Звитяжця коронований вiнком.

55 За ним звiдсiль пiшли: всiх прародитель,

Його син Авель, благочесний Ной,

Мойсей, законодавець i служитель,

58 Давид i Авраам, що жив давно,

Ізраiль з батьком i сини численнi,

Рахiль, дорожча над усе майно,

61 Й багато ще – i стали всi блаженнi.

Узнай одне ти – душi всi людськi

До того часу не були спасеннi».

64 У згадках про подii неблизькi

Ми не лишали прокладати в лiсi,

Кажу, у лiсi душ, стежки вузькi.

67 Та спогади недовго цi велися

Мiж нами ще, як смуги свiтлянi

У здолану пiвкулю тьми влилися.

70 За кiлька крокiв видний став менi

Освiтлений зелений простiр луки,

Де сяйвом сяли люди видатнi.