Божественна комедія

34 Моiх очей вiн не злякавсь, дерзкий,

І, заступивши шлях, став на сторожi,

І я подавсь униз, у дiл низький.

37 А йшли хвилини ранiшнi, пригожi,

І сонце сходило з тим почтом зiр,

Що з ним спахнули, як Любовi Божiй.

40 Схотiлося у рух оздобить шир.

І дух надiя звабила рожева,

Що скоро зникне цей плямистий звiр.

43 Пора буяла навкруги квiтнева,

Та я не вчув нiчого, тiльки ляк

Од вигляду уже близького лева.

46 І так, здалось, на мене йшов хижак,

Наiжившись, страшенно зголоднiвши,

Що рух повiтря вмить, здалось, закляк.

49 Ще вийшла люта й зла вовчиця вивши, —

Їi неутоленна худорба

Примушуе людей конать збiднiвши.

52 В очах ii така була злоба,

Таке палало полум’я гаряче,

Що з страху шлях згубив я до горба.

55 І наче той, хто дивиться найпаче,

Куди б скарби багатi примостить,

А, iх утративши, – в розпуцi плаче,

58 Такий був я, бо твар мене щомить,

Встрiч iдучи, помалу вiдсувала

Туди, де сяйво сонця не звучить.

61 Коли ж моя нога на дiл ставала,

Явився хтось, у кого зiр потух,

Мовчанка ж довга голос вiдiбрала.

64 В безлюддi я його побачив рух.

«Врятуй! – була мольба моя едина, —

Байдуже, чи людина ти, чи дух!»

67 Вiн мовив: «Не людина; був людина;

В Ломбардii мiй батько оселивсь,

У Мантуi – моя там батькiвщина.

70 Bo время Юлiя я народивсь,

Хоч пiзно; жив я в Августовiм Римi,

Коли ще лжебогам народ моливсь.

73 Я був поет, пiснi складав любимi,

Як славний син Анхiзiв з Троi втiк,

А Ілiон упав в огнi та димi.

76 Та чом вертаеш i в журбi поник?

Чого не йдеш на горб, де корениться

Солодке джерело чудесних рiк?»

79 «Чи не Вiргiлiй ти, чи не криниця

Широкоплинних мовних вод ясних? —

Спитав я й став, щоб в шанi поклониться, —

82 О свiтло й честь усiх спiвцiв земних,

Ти зваж на захват мiй, на шанування

Твоiх безсмертних творiв видатних.

85 Ти вчитель мiй, мое угрунтування,

У тебе я знайшов на все життя

Той гарний стиль, що дав менi визнання.

88 Ти бачиш твар, що втiк од неi я?

Рятуй мене ти, мудрецю славетний,

Бо в серцi й жилах кров тремтить моя».

91 «Хай буде iнший шлях тобi прикметний, —

Вiн одповiв на жалiснi слова, —

Щоб ти мерщiй покинув дiл цей шпетний.

94 Повз твар, яка, голодна, завива,

Не прослизне i найспритнiший дока:

Хто мимо йде, усiх вона вбива.

97 Лиха вона з природи та жорстока;

Наiвшись, голоднiшою стае

Й ненатлого не насищае ока.