Амаркорд (збірник)

Вони старiють, вагiтнiють, у них бувають мiсячнi i перепади настрою. Усе це не стосуеться тебе, бо твое тiло створене для чогось бiльшого, анiж тi несмiливi доторки тремтячих пальцiв, якi я мiг тобi подарувати i якi, напевно, видавалися тобi смiшними i невмiлими, мое бажання було настiльки сильним, що паралiзувало мене, i я не мiг сказати тобi, наскiльки я хочу тебе i наскiльки боюся. У тебе потрiбно було входити обережно, як у бурхливу гiрську рiчку, бо ти обпiкала i лихоманила, ти змивала мене единим поривом, як велика морська хвиля, я губився в тобi, як у лабiринтi, а цей лабiринт був тягучим i млосним, я боявся сказати тобi, як добре менi там i як я боюся розчарувати тебе, видатися тобi надто слабким.

Напевно, я виглядав смiшним, але менi так хотiлося приспати тебе, а потiм годинами спостерiгати за диханням твого пружного тiла, яке слухняно вигиналося пiд моiми пальцями.

Часом менi здавалося, що ти розумiла навiть це.

Я сам не помiтив, коли почав ревнувати тебе до твоiх мрiй, i зовсiм не тому, що вони були в тебе, а в мене iх не було. Я втратив усi своi мрii саме тодi, коли найбiльше боявся iх утратити, бо розумiв, вони були единим, що приваблювало тебе в менi. Так, нiби я йшов по вулицi, у мене за спиною були крила, я хотiв пiднятися над землею i навiть пiднявся, а потiм раптом крила моi вiдпали, я впав на землю i боляче вдарився. Що менi залишалося пiсля цього, крiм як приховувати вiд тебе, що вiдтепер у мене немае чогось дуже важливого? Я пробував гуляти пiд дощем, але дощ був тiльки мокрим i холодним i не викликав у менi нiчого, крiм бажання сховатися кудись пiд дах, переодягнутися в сухе i заварити собi мiцного чаю.

Але найгiршим було те, що у твоiх мрiях не було мiсця менi. Ти сама цього не усвiдомлювала, ти шкодувала мене, сама не знала за що, i поступово вiдходила в той iнший свiт. Коли я зрозумiв це, ти вже перебувала в станi клiнiчноi смертi. Ми востанне зустрiлися поглядами пам'ятаеш, тодi, коли гуляли разом у лiсi, – i раптом натрапили на ожину, ми збирали i iли ii повними жменями, а потiм я притиснув тебе до стовбура великого дерева i липкими вiд ожини пальцями примусив тебе стогнати i кусати губи, цiлувати мене, притискатися до мене всiм тiлом i подивитися на мене так, як це вмiла лише ти.

Потiм ти померла, я бiльше нiколи не бачив тебе, i залишилася тiльки вона. А в ii мрiях немае мiсця для мене.